Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

Ні, це не поролон. Це матеріал іншого покоління — його можна рвати нігтями, гризти зубами, а він не піддасться. Це цілком сучасний матеріал. Витривалий. Живучий. У дусі часу.

Він не бачив Анжелу четвертий день. Його усе сильніше душили пута, тільки тепер до горла підступала не туга, як зазвичай, а чорна злість.

Він обійшов кімнату вздовж стіни, це не забрало багато часу. Коло. І ще одне. Як звір у клітці. Хворий, знеможений звір.

Який сьогодні день? Ранок? Вечір? Котра година? Не важливо…

Він зупинився перед замкненими дверима, у круглому «ілюмінаторі» відбивалося його власне обличчя. Дзеркало. Він побачив літнього, сивуватого, виснаженого — але дуже зосередженого, з ясним поглядом чоловіка.

— Нічого, — сказав сам собі. Точніше, не сказав навіть — ворухнув губами.

І, начебто у відповідь на коротке слово, звідкись з-за скла до нього долинув відгомін теплої хвилі. Тільки відгомін. Але вже близько, простягнути руку, і…

— Ти тут, — сказав Влад повільно.

Важкі двері не здригнулися.

— Ти тут, — повторив Влад пошепки. — Ти там, за склом. По той бік дзеркала. Ти чуєш мене. Не можеш убити мене, бідненька. Не можеш позбутися… А я ж усе одно виберуся. Я…

Вона насправді буде володаркою світу. У неї будуть підводні палаци, а можливо, вона наказуватиме навіть сонцю, коли сходити і заходити. Вона карбуватиме монети зі своїм зображенням. Вона на півдорозі до перемоги, вона дійсно зможе…

— …Але мене тобі купити не вдасться, — мовив ледве чутно. — І не вийде налякати. І вмовити теж. Ти чудово це розумієш.

У потилиці наростав біль. Кам’яніли м’язи шиї.

— Ти носиш бомбу в кишеньці, — продовжував він одними губами. — Ти даремно зв’язалася зі мною. Я… Я зумів відмовитися від Ганни! І ти думаєш, що я не зможу перешкодити тобі?!

Він розсміявся.

— Ти перша простягнеш мені руку… Але я так зневажаю тебе, що навіть під страхом смерті ніколи тебе не доторкнуся. Ти мені огидна. Ти, у якої був шанс стати людиною… А ну, відчини-но двері!

Тільки останні слова він, виявляється, сказав уголос.

— Відчини двері! Чуєш?

Він чекав. І у відповідь щось гупнуло в коридорі. Він почув, хоча стіни кімнати поглинали звуки майже цілком.

Що там? Крик?

А це що? Постріл?!

«Назад! Назад!» — волали за дверима.

— Відчиніть! — гаркнув Влад.

І подумав, жахнувшись: якщо хоч щось станеться з Анжелою…

І йому стало соромно за власну малодушність. Він відступив.

Двері повільно, начебто в страшному сні, почали відчинятися. Міліметр. Ще міліметр.

На порозі стояла жінка.

«Вони звели мене з розуму», — і жахнувшись, і розлютившись водночас, подумав Влад.

Високі вилиці. Довге, посріблене на скронях волосся. Величезні, напружені, з лиховісним блиском очі. Зімкнуті губи, бліде обличчя з древньої монети.

Побачивши Влада, жінка затамувала подих. Потім вузькі плечі піднялися — вдих — і опустилися:

— Ти…

Ступила крок уперед. Влад дивився на неї, запам’ятовуючи дрібні деталі, «пташину лапку» зморшок на напружених вилицях, тонкі брови, кожен волосочок зведених брів. Він був наче стародавній фотоапарат, з якого на мить зірвали чорне покривало, даючи можливість єдиний раз — і дуже коротко — побачити.

(А в коридорі на підлозі сиділа Анжела. Волосся її розметалося по плечах. Анжела дивилася на Влада — з жахом, з ненавистю, жалібно. Не важливо, далеко, десь там…)

Влад перевів погляд жінку поруч з ним.

На Ганну.

Вона непевно, наче перепрошуючи, посміхнулася:

— От…

(Маслакуватий санітар стояв обличчям до стіни. Його заведені за спину руки були скуті кайданками).

Захар Богорад швидко, по-діловому, помахав Владу рукою:

— Усе гаразд?

Так, це був Захар Богорад. Влад труснув головою, ніби щойно очуняв. Повільно кивнув.

— Я постійно очікував на щось подібне, — заявив Богорад, передаючи закутого в кайданки санітара під опіку кремезного хлопця в спортивній вітрівці. — Я зрозумів, що тут щось не так, коли ти раптом зник… Але я б, звісно, куди повільніше рухався, якби в неї, — він глянув зверху вниз на Анжелу, — не вистачило клепки написати лист від твого імені. Написати лист на добре відому тобі адресу. Нібито від тебе. Ганні. Хотіла, напевно, комусь за щось помститися? Кому? За що?

Влад знову подивився на жінку, яка досі стояла перед ним.

— Владку, — мовила Ганна. — Привіт.

Богорада покликали з глибин коридору, і за два стрибки сищик зник з очей. Ганна нерішуче подала руку, Влад потягся назустріч, але останньої миті втримався. Не доторкнувся до простягненої долоні.

Завовтузилася на підлозі Анжела. Піднялася, ковзаючи спиною по гладкій стіні. Влад бачив її бічним зором. Ось вона звелася на неслухняні ноги, ступила назустріч — Влад гидливо відсторонився, а Анжела, якій несила було впоратися з собою, зробила ще півкрочку. Швидко торкнулася до Владового плеча, повернулася і, похитуючись, пішла геть. Ганна відступила, даючи їй дорогу…

Відійшовши на кілька кроків, Анжела зупинилася. Обернулася, і, зустрівшись із нею очима, Влад відчув начебто удар по обличчю.

А наступної секунди він помітив у її руці маленький чорний пістолет.

«Яка гидота, — встиг подумати Влад. — Яка дешева, жовта, шмарклива мелодрама".

Виявилося, що він стоїть, затуляючи собою Ганну. Виявилося, він закрив її собою. Виявилося, Анжела помітила цей його жест і, здається, надала йому значення.

Влад бачив, як вона посміхнулася. У цій посмішці радощів не було, лиш заздрість, біль, розчарування… і зловтіха. Так, зловтіха.

Не зводячи з Влада блискучих збуджених очей, Анжела піднесла пістолет до скроні.

Постріл пролунав тихо і якось навмисне. Влад устиг побачити, що Анжелине волосся зметнулися, як від стрибка. І в цій хмарі летючого волосся вся вона здригнулася, наче від відрази, і завалилася на бік.

Він поспів відтягти Ганну, перш ніж вона встигла хоч щось роздивитися там, на підлозі посеред коридору. Він тяг і тяг, стискаючи її руку в своїй долоні.

Він вивів її в двір. Сонце засліпило його.

Зелений газон був засипаний жовтими ґудзиками кульбаб. Цвів самотній, величезний, наче хмара, каштан. Уквітчався бузок.

Ганна мовчала. Влад обійняв її. Вперше в житті зробив те, про що мріяв — але зробити не наважувався.

Вільний. Вільний. І нікого — нікого! — не встигне вже прив'язати.

Тепер можна. Тепер він торкається її і не боїться за неї. Усе лихе буде не скоро, і хіба настільки воно сумне, це неминуче…

Він стояв посеред сонячного кола, обіймаючи кохану жінку, і його воля була, наче купол.

Як небо.