Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

більшість населення розмовляє українською мовою. Ось і наша радянська трудова школа буде тому школою українською. І ви будете грунтовно вивчати нашу рідну українську мову, щоб знати її добре. Давайте, хлопці, жити дружно, не сваритися. Війна закінчилася, і тепер ми зможемо вчитися спокійно. Нашу школу названо ім'ям великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Не забувайте ніколи його мудрі, прості слова:

Учітесь, читайте:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

Ми раді були почути після тривалої перерви лагідний, спокійний голос любимого вчителя, та й ті, хто бачив його вперше, теж зустріли Лазарєва добре. Він усім сподобався.

У суботу, через три дні після зборів у актовому залі, ми з Петьком зустріли Валеріана Дмитровича біля вчительської. Я наважився й спитав:

— Валеріане Дмитровичу! А коли ви нас у підземний хід поведете?

— У який підземний хід? — здивувався Лазарєв.

Тут вискочив Петько Маремуха і запинаючись пояснив:

— А пам'ятаєте, Валеріане Дмитровичу, ви нам обіцяли, ще коли Петлюри не було?

— Стривайте… Стривайте… Ми збиралися піти в підземний хід біля фортеці?

— Збиралися! Збиралися! — закричав Петько Маремуха.

— Ну що ж, можна й піти.

— Правда, Валеріане Дмитровичу?! — навіть не повірив я спочатку, а Петько Маремуха мовив спроквола:

— А як же ми туди підемо, коли в нас ліхтаря нема?

Валеріан Дмитрович усміхнувся.

— Це справді заковика. Ну добре, я звелю Никифорові роздобути ліхтар.

Поки відбувався останній урок, наш давній знайомий сторож Никифор розшукав на складі ліхтар і налив його казенним, шкільним гасом.

Не встиг замовкнути дзвоник, не встиг природознавець Полов'ян загорнути класний журнал, як я вирвався з класу в коридор.

Слідом за мною подався Петько і, забувши, що з сусідніх класів ще не повиходили вчителі, загорлав на весь поверх:

— Васько, почекай, Васько!

На підлозі, біля дверей до вчительської, стояв старий, заіржавілий ліхтар «летюча миша».

Я, не роздумуючи довго, схопив його. Коли підбіг Маремуха, він скривився від жалю, але потім, розміркувавши, сказав недбало:

— Подумаєш, треба мені руки гасом бруднити…

З учительської, в кашкеті, з клубком шпагату під пахвою, вийшов Валеріан Дмитрович.

З-під чесучевої куртки виглядала в нього вишита українська сорочка, а на оксамитовому околиші форменого кашкета виднілася дірка від вийнятої кокарди.

— Вже зібралися? — спитав Валеріан Дмитрович, оглядаючи нас, і подав Маремусі клубок шпагату. — Неси!

Петько, гордий довір'ям Валеріана Дмитровича, швидко метнувся до сходів.

На вулиці Петько подивився на Лазарєва й спитав:

— А де ваша кокарда?

Лазарєв швидко обмацав кашкет і розгублено сказав:

— Загубив!

І став шукати кокарду на землі.

Тут я помітив, що він усміхається. «Добре, добре, — подумав я, — не проведеш!» Маремуха теж зрозумів, що директор жартує, й пробелькотав:

— Ні, справді, Валеріане Дмитровичу?

Лазарєв усміхнувся й сказав:

— А ви — окаті! Все помітите. Ну, скинув її. Не потрібна більше.

— А ви її… викинули? — обережно спитав Петько.

— Та ні, валяється десь дома.

Петько помовчав, пошморгав носом, а тоді раптом, запираючи в очі Лазарєву, тремтливим голосом попросив:

— Подаруйте її мені, Валеріане Дмитровичу.

— Кокарду? А навіщо вона тобі?

— А так… я всякі значки збираю…

«Ну й канюка ж! — подумав я про Петька. — І не соромно?»

— Ну що ж, подарую, — сказав Лазарєв.

— Правда? От спасибі! — сказав Петько й розцвів увесь в радощів.

За кілька хвилин, коли ми сходили на фортечний міст, Петько, задоволений, сказав:

— А знаєте, Валеріане Дмитровичу, боягузливі люди бояться цього підземного ходу. А я — от ніскілечки! Ми оце ходили влітку з Васьком у Нагоряни. Там є такі здоровенні Лисячі печери. Ми всі їх винишпорили — і нічого!

«Та що ж ти брешеш? — мало не закричав я. — Ми ж не були в самих Лисячих печерах».

Але Петько сам зміркував, що на радощах забрехався. Він почервонів, засоромився й глянув на мене такими жалісними очима, що мені стало шкода його.

Я вирішив не зраджувати Петька. «От хвалько! — подумав я. — Ніскілечки не боїться, он як? Побачимо, якої ти наспіваєш там, у підземному ході!»

Підземний хід починався біля обриву, під високою стіною.

Зовні він був схожий на найзвичайнісінький вхід до льоху. Кудись униз вели білі кам'яні сходинки, напівзасипані сміттям і гноєм. Просто на купі сміття, посередині входу, виріс великий кущ отруйного болиголова. Звідти, з підземного ходу, долинув до нас важкий запах плісняви, гнилого дерева.

Не сказавши нам жодного слова, Валеріан Дмитрович вийняв з кишені коробку сірників, витер сірник і, затуляючи од вітру долонею його вогник, засвітив ліхтар. У ліхтарі спалахнуло й одразу ж згасло павутиння і рівний язичок полум'я, майже непомітний тут, на вулиці, потягнувся вгору й став горіти спокійно, як у кімнаті.

— Тепер прив'яжи шпагат! — скомандував Лазарєв Маремусі.

Петько став навколішки й, висолопивши від хвилювання кінчик язика, прив'язав шпагат до стовпчика біля самісінької дороги.

— Ну що ж, рушили?

З цими словами Лазарєв перший ступнув у підземний хід. За хвилину його біла спина зникла в темряві. Йдучи по сходинках слідом за Лазарєвим, я помітив, що вартовий у сірій папасі махає нам на прощання рукою. Я підніс руку, щоб і йому помахати теж, але тут мене підштовхнув Петько, і я опинився в темряві, ледве розсіяній світлом ліхтаря. Не встигли ми пройти кількох кроків, як підземний хід круто повернув праворуч, під Стару фортецю, і світлий отвір виходу зник з очей.

Скільки ми йшли — не знаю. Але йшли довго. Нас оточувало з усіх боків вкрите пліснявою каміння. Підземний хід був схожий на вузенький коридор. Іти треба було зігнувшись. Я йшов слідом за Валеріаном Дмитровичем і майже нічого, крім білої його спини, не бачив. Десь зовсім поруч, розмотуючи клубок шпагату, сопів Маремуха.

— Обережно. Ану, посвіти! — сказав Лазарєв.

Я з ходу ткнувся ліхтарем просто йому в спину. Підняв ліхтар і посвітив. Збоку, із стіни, так наче його вимило підземною річкою, вивалилося каміння. Воно лежало перед нами, де-не-де пересипане глиною й піском. Звідкілясь знизу повіяло вогкістю.

— Тихше, хлопці! — сказав Лазарєв і взяв у мене ліхтар.

Я спершу навіть розгубився. Як же я буду тепер без ліхтаря? А що як цей хід виведе нас просто в криницю Чорної вежі й ми шубовснемо в бистру підземну річку?

Але Лазарєв, тримаючи ліхтар перед собою, став сміливо перебиратися через купу каміння. Ось він переліз, зупинився й посвітив мені. Вогонь ліхтаря сліпив очі, нога роз'їжджалися в різні боки, я майже помацки пройшов по нерівному, сипкому грунту й зупинився біля Валеріана Дмитровича. Далі ми пішли поруч. Після завалу хід став ширшим і чистішим. А земля під ногами пішла