Юліан Семенов - Експансія-I

торос. Якби кожен міг робити все це в своєму домі, знову почалася б війна, бо у відвідувачів не буде вибору: всі усе вміють, невідомо, куди йти. Краще вже, щоб кожен знав своє, маленьке, але робив так, як ніхто із сусідів.

Штірліц замислено кинув:

— Розумно, ви дуже розумно мені пояснили.

Я все, завжди й скрізь, хоч би де я був, приміряю до Росії, подумав він. Це, мабуть, так з усіма, хто відірваний од батьківщини. Як було б добре, коли б ми брали в кожній країні розумне й прищеплювали це в себе дома. Дерева ж прищеплюють, і маємо чудові плоди; до старого могутнього стовбура пересаджують чужу галузку, яка потім стає неподільною частиною дерева. Так і зі звичками: почали ж у нас їсти картоплю, а як проти неї бунтували, як люто повставали проти того, щоб брати у рот земляний брудний горіх?! І ботфорт соромилися надіти, і жінку в Асамблею пускати не хотіли, диво, а не народ, який же він вірний тому, що звичне; воістину, «мужик, як бик, втокмачить він собі в довбешку дур, кілком його не виб'єш звідти»… Ох, який же поет був Некрасов, який велетень, він заслуговує, щоб йому присвятили романи й п'єси, творець громадської думки, рятівник бунтарів, аристократ, гравець, друг жандарма Дубельта й товариш в'язня Чернишевського — тільки в Росії таке можливе…

— Де у вас телефон? — спитав Штірліц.

— Ах, сеньйоре, ми його відключаємо на осінь та зиму. Гостей немає, навіщо платити марно?

— Але ж весною доведеться платити, щоб включити апарат у мережу…

— Все одно це дешевше. Онук підрахував, вія закінчив три класи, дуже грамотний, вільно пише й може читати Книжки з малюнками.

— Це чудово, — озвався Штірліц. — А може, ви знаєте, коли відходить автобус на Сан-Себастьян чи Сантьяго-де-Компостела?

— На Сантьяго автобус не ходить, туди можна добратися з пересадкою, тільки я не знаю де… Вам краще піти на автобусну станцію, сеньйоре… Там ви про все дізнаєтесь, та й попутні машини зупиняються, водії беруть у кузови багато людей, треба ж підробити у вихідний день…

— Спасибі, але ж на автостанцію можна подзвонити 8 автомата, економія часу… Де тут поблизу автомат?

— О, я не знаю, сеньйоре… Десь на площі, але я туди не ходжу ось уже десять років, дуже болять ноги, точніше дев'ять років, бо, коли сюди приїхав наш каудільйо, я ходила подивитися на нього й кидала йому під ноги квіти, але мене тоді вів чоловік і я зовсім не звертала уваги на телефони…

— Любите каудільйо?

— Так він же каудільйо… Як можна не любити того, хто тобою править? Звичайно, я його люблю, дуже люблю, і вся моя сім'я його дуже любить, а найбільше онук, який уміє читати… Та хіба ви додзвонитесь у суботу на автобусну станцію? Люди мають відпочивати в суботу, вони зараз п'ють каву, отже, вам краще піти на площу, там про все дізнаєтесь…

… Через півгодини після того, як Штірліц пішов, у пансіонат зайшов поліцейський, що відповідав за рехіон[26], він попросив дати йому книгу, куди естранхерос[27] вписували свої імена, номери паспортів і пояснювали мету приїзду; побачивши прізвище Брунн, саме те, яким цікавився Мадрід, — дзвонили ще вночі, з самого Пуерто-дель-Соль, у всі великі міста дзвонили, не тільки в Бургос, — поліцейський дозволив старенькій пригостити його кавою, з'їв омлет, закурив пуро[28] й спитав:

— Цей іноземець розплатився?

— Так, сеньйоре, — відповіла старенька, — він розплатився.

— Значить, він не повернеться?

— Так, сеньйоре, не повернеться.

— Про що він тебе питав?

— Ні про що погане не питав. Я сказала йому, що дуже люблю нашого каудільйо, і він пішов.

— А про твого сина, якого ми розстріляли, він не питав?

— Навіщо ж йому про нього питати, сеньйоре? Раз ви розстріляли Пене, значить він був винен, війна, нічого не вдієш… Ні, він не питав про Пепе… Навіщо йому питати про мого сина?

— Бо твій син був червоний, от навіщо. Всі естранхерос шукають по країні червоних, щоб знову почати громадянську війну і віддати нас Москві. Від чоловіка давно не було листів?

— Півроку.

— Скоро одержиш. Він ще живий. Працює добре, у таборі ним задоволені… Років через два повернеться до Дому, якщо тільки викине дурощі з своєї анархістської довбешки… Скільки тобі заплатив цей іноземець?

— Як дозволено по затвердженій муніципалітетом таксі.

— Не бреши мені, відьмо! Дав тобі на чай?

— Ні, сеньйоре.

— Покажи купюру, якою він розплатився.

— Я вже віддала її, сеньйоре. Я її віддала онукові, щоб він купив масла в дона Ернандеса.

— Ну що ж, видно, доведеться посидіти у нас твоєму онукові…

Стара прошкандибала до столика, де зберігала ключі, витягла з шухлядки три долари й простягла їх поліцейському, той сунув гроші в кишеню, погрозивши:

— Ще раз порушиш закон — покараю.

— Надалі я не порушуватиму закону, сеньйоре. У цього іноземця не було песет, і він поклав мені на стіл долари, я на них не дуже-то й розуміюся…

— На доларах розуміються всі. Куди він пішов?

— Не знаю, сеньйоре.

— Він питав тебе про щось?

— Ні.

— Що, весь час мовчав, жодного слова не промовив? Глухонімий?

— Ні, сеньйоре, здоровий… Слова промовляв, що було, $о було. Він просив мене зробити тортілью, я відповіла, що її готують у дона Петро, ну, він, мабуть, і пішов туди.

— Брешеш, карга, — позіхнув поліцейський, — я вже був у Педро. Куди він їде, не сказав?

— Ні, сеньйоре, не сказав.

— Ми його піймаємо, — сказав поліцейський. — І він напише папір. І в ньому розповість усе. Розумієш? І згадає кожне слово, яким з тобою обмінявся. Тоді я прийду сюди й візьму твого онука, ходер![29] Затям це. Зрозуміла, що я сказав?

— Так, сеньйоре.

— Ну, згадала?

— Начебто він щось говорив про автобус…

— Про який автобус? Є рейс на Мадрід, на Памплону, Віго, Сан-Себастьян…

— Ні, сеньйоре, цього я не пригадую, він начебто говорив про автобус — і все.

— Коли він пішов?

— Недавно.

— Скажи мені точно.

— Я ж не знаю, як воно за годинником, сеньйоре… Не гнівайтесь, я правду кажу… Ну, приблизно стільки часу, скільки треба, щоб закипіла каструля з водою…

— А коли вона закипить, треба втопити в неї твою сідницю… Як він був одягнений?

— На ньому була курточка.

— Якого кольору?

— Зеленкуватого.

— У береті?

— Ні, в кепці, я ж кажу, він іноземець…

— Вуса в нього були, борода яка?

— Ні, ні, цілком пристойний сеньйор, акуратний, доголений.

Поліцейський підвівся, стомлено зітхнув і поволі пішов до виходу. На порозі зупинився і, не обертаючись,