Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

— Я зовсім не хочу вмирати, — люто перехопив Томмі.

— Але для всіх настане час, коли доведеться вмирати. Нічого тут не вдієш. І, може, цей час тепер і для нас настав.

Томмі обережно переступив блискучий виступ і раптом простягся на весь зріст.

— Все це дуже добре, — осміхнувся він, — але чи не краще мені самому в цім розібратись? Чого це я маю чужої пісні співати?

— Бо ви не вмієте своєї. Такі, як ви, завжди підкорялися дужим людям. Вони наказували вам, де та як загинути і батогами гнали вас на смерть.

— Ладно ви балакаєте, — одмагався Томмі, — ладно, що й казати. Все у вас виходить до прикладу.

— Добре ви йому врізали! — засміявся Корліс, коли Томмі, скочивши вниз, зник з очей. — Ото убоїще! Він ладен і на страшному суді змагатися.

— Де ви навчилися веслувати? — спитала вона.

— Гімнастика… в коледжі, — відказав він коротко. — Але погляньте, як гарно!

З талої криги назбиралося в ущелині озерце. Фрона лягла ниць і припала гарячими устами до холодної води. І коли вона так лежала, видно було підошви її мокасинів чи, вірніше, голі п'яти, бо мокасини й панчохи порвалися в шматки. Білі ноги були зранені довгою ходнею по кризі, місцями проступала кров, а з одного пальця вона бігла цівкою.

— Які манюсінькі, гарнюсінькі, тендітні, — глузував Томмі. — Хто б подумав, що вони можуть сильного чоловіка завести до чорта в зуби.

— До речі, ваш буркіт і справді вас туди скоро заведе, — роздратовано промовив Корліс.

— Швидкість — сорок миль на годину, — відрубав Томмі, відходячи втішений.

— Зачекайте-но. На вас дві сорочки. Дайте мені одну. Шотландець зацікавлено подивився. Зрозумівши нарешті, чого від нього вимагають, він крутнув головою й пішов далі. Фрона встала.

— Що там таке?

— Нічого, сидіть.

— Та що таке?

Корліс поклав їй руку на плечі й змусив сісти.

— Ноги ваші. Їх так не можна залишити. Вони геть зранені. Гляньте. — Він повів рукою по підошві й показав їй скривавлену долоню. — Чому ви мені не сказали?

— Вони не дуже боліли.

— Дайте мені одну спідницю, — попросив він.

— У мене… — вона запнулася. — У мене їх тільки одна. Він оглянувся кругом себе. Томмі зник серед криги.

— Треба йти далі, — сказала Фрона, намагаючись піднятись.

Він знову заступив їй дорогу.

— І не ступите, поки я не поперев'язую вам рани. Заплющіть очі.

Вона послухала, а коли відкрила їх, побачила, що він, голий до пояса, перев'язує їй ноги своєю сорочкою, порваною на стяжки.

— Ви йшли позаду, і я не помітив…

— Не виправдуйтеся, будь ласка, — перехопила вона. — Я й сама могла вам сказати.

— Я не виправдуюсь. Навпаки, я вам дорікаю. Ну, тепер другу. Підніміть трохи.

Її близькість приводила його до божевілля, і він устами доторкнувся до маленького пальчика, до того самого, що через нього Фрона поцілувала була Курбертена.

Фрона не відсахнулась, але обличчя її спалахнуло, і вона затремтіла, — так як лише раз у житті тремтіла.

— Ви зловживаєте своїм добрим вчинком, — кинула вона докір.

— Ну то я одержу вдвічі більше.

— Не робіть цього, — попросила вона.

— А то чому? На морі є такий звичай, що, коли корабель тоне, то випивають на ньому все вино. Становище моє тепер таке, що я маю право…

— Але…

— Але що, міс Недотика?

— Ви ж знаєте, що я не заслуговую на таке прізвисько. Коли б не одна особа, то тепер…

Він зав'язав останнього вузла й пустив її ногу.

— А щоб йому чорт, отому Сент-Вінсентові! Ходімо!

— На вашому місці я теж би так учинила, — засміялася вона, беручись за свій кінець човна. — Як ви, одначе, змінилися, Вансе. Ви не той чоловік, що я бачила, коли йшла від Даї. Ви, між іншим, не вміли тоді лаятись.

— Я став не той, дякувати богові та вам. Але мені здається, що я за вас чесніший. Я свої погляди переводжу в життя.

— Це несправедливо, ви самі добре знаєте. Ви занадто багато хочете взяти з цих обставин…

— Тільки маленького пальчика!

— А може, й справді ви мене любите, як старший брат? Ну тоді можете, коли вже вам так хочеться…

— Мовчіть! — різко перебив він, — бо я зроблю дурницю!

— Перецілуєте всі мої пальці? — додала Фрона.

Він бовкнув щось невиразне, і розмова урвалася. Підіймаючись угору, вони обоє захекалися й весь час мовчали, аж поки рушили вниз останнім схилом до чистої води, де на них чекав Макферсон.

— Дел ненавидить Сент-Вінсента, — рішуче промовила Фрона. — А за що?

— Здається, що так. — Корліс допитливо поглянув на Фрону. — І куди тільки не йде, скрізь він із собою носить якусь стару російську книжку. Сам її прочитати не може, але вважає чомусь, що вона стане для Сент-Вінсента Немезідою. І знаєте, Фроно, він такий у цьому переконаний, що й я починаю йому вірити. Не знаю, чи я до вас прийду, чи ви до мене, але…

Випустивши човна, вона голосно засміялася. Він образився, і гаряча барва залила йому обличчя.

— Якщо я… — почав він.

— Пусте! — сміялася вона. — Не кажіть дурниць. А головне, не прибирайте такої поважної міни. Це зараз вам не до лиця. Волосся у вас розпатлане, за поясом ножака, самі голі по пояс — достеменний морський пірат, що стає до бою. Будьте грізні, люті, насуплюйте брови, лайтеся, — що хочете, але не будьте тільки таким поважним. Шкода, що не маю з собою фотоапарата! На старості літ я могла б тоді хвалитись: «Гляньте, друзі мої милі! Це Корліс, відомий дослідник Півночі. Такий вигляд він мав, коли закінчив свою славетну подорож по нетрях Аляски!»

Він докірливо показав на неї пальцем і промовив суворим голосом:

— А де ваша спідниця?

Фрона мимохіть поглянула на свої ноги. Рештки спідниці, лахміття якесь, ще теліпалися на ній, і вона заспокоїлася, хоч і почервоніла.

— Як вам не соромно!

— А ви, будь ласка, не прибирайте такої поважної міни! — засміявся він. — Правду кажучи, це тепер вам зовсім не до лиця. Коли б я мав фотоапарата…

— Та годі вже! Ходім далі, — промовила вона. — Там Томмі чекає. Маю надію, що шкура на спині у вас геть облупиться від сонця, — втішено сказала вона, коли вони з останньої крижини спустили човна на воду.

Хвилин за десять вони бралися по крижинах на згористий берег, де лежав безщасний мандрівник. Побіля нього стриміла палиця з ганчіркою. Лежав невідомий так тихо, що вони злякалися, чи не прибули запізно. Раптом він поворухнув злегка головою й застогнав. Груба одежина на ньому порвалася в гноття, з подраних мокасинів виглядали зчорнілі,