Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

— Беріться до весел! — повторив Корліс.

— Аж поки серце з грудей не вискочить, Томмі, — додала Фрона.

Вони ще раз розпочали боротьбу з течією, просуваючись вузькою биндою води. Весь світ зник у них з-перед очей, крім цієї смужки піни, цих бурхливих хвиль та вищиреної розколини. Нарешті вони вибралися з вузини і побачили попереду широкий поворот на річці, — тільки скеля немилосердно стояла в них на дорозі, а довкола неї клекотіли сердиті хвилі. Човен злетів на хвилю, хитнувся, та дужою противною течією його знесло назад. Вниз і вгору, вниз і вгору, — здавалося, що ніколи не буде кінця зусиллям і мукам. Навіть смужка піни вже розтанула, і змагання стало безцільним. Душі їхні злилися в одному ритмі з працею, вони автоматично підіймали й опускали весла, наче перетворившись на величезні вагадла. Ціла вічність позаду, ціла вічність попереду, а вони, на межі цих двох вічностей, безперервно похитувались, розмірено веслуючи. Вони вже не були людьми, а тільки суцільним ритмом. Так пливли вони, аж поки веслами стали черкати скелясте дно, але це їм було без завваги, і пронесло їх щасливо далі, через штихуватий лід. Не відчували вони, ані як б'ється хвиля об човен, ані як бризки охолоджують їм обличчя…

Раптом «Біжу» крутнуло, і їхні весла, спалахнувши на сонці, затримали човна під прямим кутом до течії. Коли до них повернулось відчуття часу і дійсності, і острів Розпуття знов замаячив перед ними, наче берег нового світу, — помахи весел стали ширші й рівніші: вони гнали човна вже спокійніш, аби віддихатися й відійти на силах.

— Третя спроба була б марна, — глухо й хрипко прошепотів Корліс.

— Авжеж, мабуть, серце вже не витримало б, — відказала Фрона.

Що ближчав берег, то частіше в голові Томмі пробігали думки про життя, привітне вогнище коло намету, спокійний відпочинок ополудні в холодку, а найбільше про щасливе місто Торонто, з будинками, що на твердому грунті, з людними вулицями. Щоразу, як він схиляв голову, занурюючи весла в воду, ця картина все яскравіше поставала перед його очима, а вулиці більшали, ставали виразнішими, неначе він дивився на них у телескоп, наводячи фокус. І щоразу, як весло занурювалось, а сам він відкидався назад, острів підступав усе ближче. Нарешті Томмі наліг востаннє. Вулиці були вже природної величини. А як він випростався — побачив невіддалік од себе берег, на якому стояли Джекоб Велс та ще двоє чоловіків.

— А що я казав? — крикнув Макферсон переможним голосом.

Та Фрона раптом скерувала човен рівнобіжно з берегом, і Томмі знов опинився лицем до течії. Затримавши весло на півдорозі, він кинув його на дно човна.

— Візьміть весло! — гостро й невблаганно наказав Корліс.

— І не збираюсь! — Томмі обурено поглянув на свого мучителя й заскреготів зубами з люті та безсилля.

Човен плив за водою, і Фрона тільки дбала про напрямок. Корліс на колінах підліз до Макферсона.

— Я не хочу примушувати вас силою, Томмі, — сказав він тихим, напруженим голосом. — Беріть весло. Ну, по-доброму!

— Ні!

— То я вас уб'ю, — промовив Корліс так само стиха, виймаючи з піхов мисливського ножа.

— А як я не послухаю? — вперто стояв на своєму шотландець, відхиляючись, проте, вбік. Корліс злегка натиснув ножем. Лезо приторкнулось до Макферсонової спини проти серця, пройшло крізь сорочку й загородилося в шкіру. Воно не спинялося й не прискорювало руху, а помалу просовувалося далі.

Томмі здригнувся й шарпонувся вбік.

— Слухайте, заберіть ножа! — скрикнув він. — Я веслуватиму!

Фрона страшенно зблідла, але очі її були суворі, і вона схвально кивнула головою.

— Ми спробуємо зайти з того боку, перепливемо річку вище, — гукнула вона до батька. — Що? Не чую? Томмі? У нього з серцем не зовсім гаразд. Це пусте! — Вона махнула веслом, вітаючи батька. — Ми повернемося за хвилину, тату, за одну хвилину!

На Стюарті зовсім не було вже криги, і вони, пропливши нею з чверть милі, досягли її гирла та повернули на Юкон. Одначе як вони допливли просто місця, де був той чоловік, перед ними постала нова перепона. За милю вгору по річці розпачливо хапався за річкове дно розмитий острівець. Від нього тяглася довга піскувата мілина через усю річку аж до непрохідних скель на березі. До того ж тут громадилися блискучою кришталевою стіною сотні тисяч тонн криги.

— Доведеться перетягатися через мілину, — промовив Корліс, коли Фрона завернула човна від берега.

«Біжу» скоро перепливла вузький рукав і ввійшла в малесеньку затоку, де крижаний мур був не такий прямовисний. Вони причалили до широкої плесковатої крижини, що без якоїсь видимої підпори підіймалася над водою на добрих тридцять футів. Хто її зна, як глибоко другим кінцем сягала вона під воду. Усі троє видерлися на вершину крижини, тягнучи човна за собою, і оглянулися на блискуче поле. Крижини були накидані купами в хаотичному безладді. Вони мостилися одна на одній, — кожна була за підніжжя другій, і всі разом вилискували й переливалися на сонці, наче величезні самоцвіти.

— Гарненьке місце для прогулянки, — посміхнувся Томмі. — Особливо, коли щохвилі нова загата може утворитись. — Він рішуче присів. — Ні, дуже дякую. З мене досить!

Фрона з Корлісом бралися все далі, тягнучи човна за собою.

— Перси батогами гнали рабів у бій, — зауважила дівчина, оглянувшися. — Я перше цього не могла зрозуміти. Може, повернутись по нього?

Корліс, стусонувши Томмі під бік ногою, примусив його встати. Човен був легкий, але досить великий і тому на крутих схилах та поворотах з ним було морочисто. Сонце пекло немилосердно, сліпило очі. Вони обливалися потом і захекувалися.

— Знаєте що, Вансе?

— Що? — Корліс рукою витер чоло й струсив піт з руки.

— Треба було більше запастися за сніданком. Ванс щось співчутливо пробуркотів.

Вони вже дійшли до середини мілини, звідки видно було річку і протилежний берег, а на ньому того бідолаху, що розпачливо махав до них. Нижче за водою був зелений острів Розпуття. Вони скинули оком на широке коліно Юкону. Річка лінькувато ніжилася під сонячним промінням, і важко було повірити, що кожної хвилини вона може повстати бурхливою смертельною повінню. Просто перед ними, похило спускаючись донизу, лід утворював малесеньку ущелину, на яку падала широка тінь.

— Та йдіть-бо, Томмі! — просила Фрона. — Ми пройшли тільки півдороги, і під нами ще вода.

— Ви тільки про воду думаєте, — огризнувся Томмі, — а людину ведете на видиму смерть.

— Певне, у вас на душі якийсь великий гріх, — мовила Фрона, докірливо хитаючи головою. — Чого ви так боїтеся смерті? — Вона зітхнула й знову взялася за свій кінець човна. — Проте що тут дивного? Ви