Ірена Ігорівна Карпа - Добло і зло

морковку. Коли до його гілкових рук потрапив «Плейбой», сніговик з лицем Андрія Малахова та м’язами Арнольд ШварценеВовчика вже був впевнений, що ця жінка зробить його щасливим на все життя. Апе все, чого бажала ця курва, — був лише півник з лицем Антона Фрідлянда.

Коротше, особливо ні на шо не сподіваючись, сніговик подався у столицю. Шукати своє кохання та того придурка, що позичив в нього 50 баксів минулого року.

На пероні було холодно й незатишно, але вона бігла йому назустріч із щасливою посмішкою та червоним шарфом на шиї. Вона вигукувала його ім’я і йому було похуй, що його ніколи не звали Антоном. Він відчув якусь лажу тільки тоді, коли вона пробігла повз нього та впала в обійми якогось смуглого півника з лицем Антона Фрідлянда.

— ЗРАДА! — промайнуло в голові сніговика, але він нічого не міг вдіяти, крім як дивитись на цю щасливу пару та на пивний ларьок з пивом «Оболонь» по 5.20 за пляшку.

Здається, саме тоді він вирішив вбити її та нарешті прийняти іслам.

Щасливі навіть не помітили, що він пішов за ними. Не запідозрювали нічого, коли лице Андрія Малахова відбилося у дзеркалі заднього виду їх машини з лицем білочки.

— Шеф два льотчики — закричав сніговик. Таксисти подивилися на нього як на кацапського долбойоба та пішли геть. Тому йому нічого не залишалося, як поїхати автобусом у невідомому напрямку вокзал-хрещатик-цум.

Тиняючись центром міста, сніговик з лицем Андрія Малахова та душею Ані Лорак думав собі про сардельку з кетчупом та високі почуття, коли побачив, як вони виходять з якогось ресторану з пафосною назвою та задоволеними пиками. Цього він пробачити вже не міг, можливо, через почуття голоду або через пісню Таїсії Повалій та Ніколая Баскова — ти далеко, мєжду намі гарададада, я с табою навсєгда навсєгда любоооовь мая…

Столиця зустріла сніговіка з лицем Андрія Малахова та тілом Арнольда ШварценеВовчика посмішками вокзальних бомжів та пивом по 5,20 за пляшку. І він зрозумів, що без бабла в цьому місті йому нема куди податися.

А потім я заїбалася писати і тому сніговик розтанув, Карпа одружилась, а я купила собі золоті туфлі і стиральну машину.

Кінець.

Не знаю, чий кінець збиралася стирати в омріяній машині Вася. В нашій жорстокій реальності пральними машинами й не пахло, з кінців, а заодно і з наявної побутової техніки в нас був хіба Ніколас Кейдж, і тільки чайник Лєна фігачив щосили, віддуваючись за всю ту побутову техніку, котрої в нас не було.

— Ну, невже ніхто не зробить мені чаю?! — голошу я. — 3 мелісою і з дофіга лимончика?!

— Нє! — кричить Ведмідь із кухні.

Вася дивиться на мене зі щирим співчуттям і непідробним жалем, лежачи поряд в ліжку.

— Невже мене буде покинуто тут напризволяще, привалену старим лептопом, помирати від ліні й нахабства?! — квилю я далі.

В кінці кінців Ведмідь таки приносить чай. Все, як доктор прописав: з лимоном і багато. Я ще довго сьорбаю його, не даючи Влажним Розам спати.

— Трахатися ви все одно не будете, у вас місячні.

— У нас місячні! — хором кажуть вони, — Ой, чи ти вже це сказала?

— Я сказала. І я буду. Бо ж нажерлася на ніч смаженої шиночки з часником. Треба тепер або накуритися, або трахнути Ніколаса Кейджа, щоби не спати прямо зараз із набитим животом… То що зробити?

— Накуритися і трахнути Ніколаса Кейджа, — авторитетно каже Вася, — Так ти вб'єш час.

Я не хочу вбивати час і просто йду в кабінет читати, писати і пити гранатовий сік.

І тут Ведмідь, що вже йшов собі спокійно чистити зубки в ванну, видав отаке:

— Ти лєнівая сука. Дрянь тупая. Іді на хуй.

І так і стояв, на мене дивився.

— Дружба крєпкая нє канчаєцца… — заспівала радісно я і побігла пити гранатовий сік.

СПОРТ І ЖЕНЩІНИ. СТРАСТІ-МАРДАСТІ

Я бігаю на нашому орбітреку. Тренажер такий за 400 лососевих баксів. Ручки зверху, ножки знизу. Качаються тобто. При цьому я живу повноцінним життям громадянина України, а не слабким існуванням анорексійної дурепи: я не сиджу на дієті. Я займаюся спортом, паралельно вживаючи алкоголь та канабіс. Всього в міру: алкоголю, спорту, канабісу. А, ну, і їдла, звісно.

— Медвідь. Вовчик. Хто-небудь. Принесіть поїсти! — клянчу я, не злізаючи з тренажера. — В мене гастрік, і я зла.

— Карпа, а нічо, що дві години до і дві години після тренувань жерти не можна? — в'їдливо питає Вася.

— Да, ну ніхто ж не казав, що не можна під час… — каже Ведмідь, і Вова приносить мені нарваного м'яса курки гриль і помідорів. А Ведмідь заходиться малювати у своїй ведмежій уяві картини Олімпійських ігор: метальники списів із курячими ніжками в зубах, художні гімнастки з широко відкритими ротами й високоестетичними апельсинками всередині них тощо…

* * *

В той час, як ми викурювали піврічний запас високогірної карпатської трави, Алігарх страждав від зрадженого, як йому здавалося, кохання.

Бідний Алігарх. Те, що видавалося йому коханням, насправді було дуже емоційним бажанням володіти. А володіти тьолкою неможливо. Навіть такою миршавою, як я. То тьолки тільки ілюзію володіння створюють, коли вже дуже заміж чешеться. І у всіх попередніх, мудрих Алігархових тьолок, воно таки чесалося. Пищали за нього, респектабельного, заміж всі, як одна. Ну а шо — хлоп високий, файний, статечний, костюм на ньому за три штуки баксів (Медвідь у його піджаку виглядав, як грузинський чабан), машин парочка, парочка квартир, офісів, будинок за містом, мама і кроти в газоні. Все на мазі — не докопаєшся. Аж тут раптом ця тупа коза Карпа пробігла, хвостиком махнула, всі фаберже побила і тікає в Індію до чувака, котрого знає днів зо п’ять. Але вже збирається за нього заміж, безсоромна морда.

А що Алігарх? Алігарх був харошим, але ж як нема кохання, то його не витиснеш напоказ із душі, як назрілий прищ на лобі чи гівно з дупи, правда? Все, що залишалося доброму й нещасному Алігарху, це писати мені жалісливі есемески про те, що в нього приступи панічного жаху і трахікардія…

— Тахікардія! — кричить Вася, бо вона фармацевт.

Так от, у нього тахікардія і він плачеться на гірку доленьку, а в мене, падлюки дикої, не знати чого піднявся настрій і хороше, і весело на білім світі стало жить. Я навіть вискакувала по хаті боковим галопом. Правим боком легше, лівим важче. З мене не сміялися ні Ведмідь, ні Вася, Вован читав собі Юнга в сусідній