Ірена Ігорівна Карпа - Добло і зло

— Ех, харашо сміятися. Качається прес, коли смієшся. — Сідаю на фіолетовий диван до Васі, що пиляє гелеві нігті за 350 гривень.

Вася, з глибоким і підробним докором:

— Сука, довела Алігарха до інфаркта і качає прес. Смєхом.

— Ага. В неї на животі росте волосся. Точно — прес виходить «с мєхом».

Ведмідь завжди знав, що каже.

ЛЄТАЮЩІЄ ЙОГІ

— Слиш, братан, а гдє здєсь пасматрєть лєтающіх йогав? — питає чіста русскій ту ріст у російського вчителя йоги.

— їх тут как би і нєт…

— Как ета нєт? Нам сказалі, што єсть. Значіт, єсть. Я дєньгі плачю. Вєді мєня к летающім йогам. Я дєньгі плачю.

Це Рішикеш. Столиця йоги. Індія. 40 років тому сюди приїхали BEATLES. Взагалі-то щоби з наркоти зіскочити, а вийшло так, що понесли у світ широкий моду на трансцендентну медитацію. Не даремно ж із просвітленим гуру Махаріші тут познайомилися.

Кажуть, що, коли приходить час, вчитель сідає і починає якось так спеціально дихати, щоби прикликати до себе учня. І той, де би він не був і ким би не працював, чув чи не чув про йогу та інші бебехи, мусить відчути непереборний поклик і припхатися світ за очі й сісти на спеціальну подушку, що під дупою товстіша, а під сплетеними в лотос ногами тонша.

— Може, і я так тебе викликав? — казав мені Саша, великий чувак російської національності й гірського казахського проживання. Наполовину з індійським. Коли ставало в Індії спекотно і з'являлися комарі, він тікав у свої соснові ліси вище Алмати і тягав воду з криниці. І з монахами тусувався з монастиря за кілька десятків кілометрів. Ох він містики порозказував — дохуя і ще трошки.

— В тебе є потенціал стати вчителем йоги, — підбадьорював мене Саша. — Ти вся дуже відпущена.

Це лише про тільце і суглобчики. Бо в голові своїй я заклацнута на всі задвижки і пресую себе, і мучаю, і не знаю, шо робити. Звинувачую себе у всій хуйні світу, і найголовніша світова хуйня — моя у світі присутність. Да, нічо собі Его. Так от. Дивним чином у Рішикеші — точніше, тільки в тій його частині, де купа храмів і куди не пускають машини — це трикляте Его мене попускає. Можна навіть книжку сісти писати: NO ЕGO. Ходиш просто і легко, посміхаєшся посмішкою чи то святого, чи то розумововідсталого.

— Карпа, це як костиль, — казав Доктор Діма вже в Києві, поправляючи мені недоправлену Сашею спину. — Там тобі харашо і спокійно, ти вся така мирна, а тільки прилітаєш у Бориспіль і сідаєш за кермо, як зразу починаєш псіхувати, матюкатися і всім бажати смерті.

— Це точно… Як же втримати цей в собі мир?

— От в цьому-то й полягає дзен. Там бути святим любий дурак може. А ти тут спробуй. Зберігай внутрішній спокій, будучи кончєною істеричкою і псіхом.

— Да… Точно. Ай! Болить, йобанаврот! Всьо, я спокійна. Я чесно візьмуся за себе.

А в мене навіть нігті трикляті гелеві. Тобто я навіть у позу дза-дзен сісти не можу, бо не достає одна подушечка великого пальця до іншої. Відстрижу нахуй з фалангами.

У Саші був Діма. Тобто він теж був із Росії і тусувався в сусідній з Сашею келії ашраму Нікетан. Якби всі москалі на світі були такими, як ці два, я би переписалася на москалиху. Ну, на півмоскалиху точно.

Саша і Діма були нашими з Рибочкою людьми в Рішикеші. В усьому роздуплили, все показали, купу всього розказали, книжок надарували. Тобто вони викидали, а я підбирала. Так у нас з’явилися «Дзен і Християнство» і «Так казав Заратустра». Перед тим Діма на березі Гангу спалив добру половину взагалі усіх своїх книжок.

— Надаєлі все еті кастанєди. Всьо адно і то же.

Ех, не встигла. А то поповнила би бібліотечку дошкільнятка.

В нас із Рибочкою, правда, теж були дуже нелюбимі книжки. Як тепер пам’ятаю фіолетову Нобелівську лауреатку Тоні Морісон. Тобто сама вона чорна, а обгортка її книжки була фіолетовою. Писала, шо називається, на злобу дня — про звільнення і глюки рабів. Містика і мрак. Гамно і кров. Коротше, я довго себе змушувала з поваги до Нобелівського комітету дочитати цю книжку. Рибочка за неї взагалі не брався, хоча то я йому її принесла — найкращою рецензією для Рибочки було моє їбало під час натхненного читання. Так що ми подумали-подумали і вирішили її викинути. З кров'ю відірвала — бо я жадіна і до книжок із трепетом ставлюся. Але ця реально злоїбуча була. І безпросвітно нудна. Так що пішла в відро. І не в одне. Бо потім ми простудилися і рішили інгаляцію на гарячому камінні робити. Типу, довше тепло збережеться. Ну і в пластикове відро розігрітий на електрообігрівачі камінь класти стрьомно. Розплавиться. І тут в пригоді нам стає Тоні Морісон! Фіолетова, життєрадісна на фоті і мрачна по суті вона покірно лягає на дно рожевого відра і пекельно нам із того дна посміхається. Привалили каменем, залили водою, і так пару днів. Хоч би шо! Навіть фарба не облізла. Книжки Нобелівських лауреатів — це справжня якість.

Спочатку я ходила на йогу, як всі порядні люди. До іменитого вчителя — його навіть Саша з Дімою хвалили. Якби я зараз згадала, як вчителя звали, могла би круто зарисуватися. А так лише пам’ятаю, яка в нього була красива борода й великі очі. Суміш фізкультурника зі священником, але краще. Переживав за мою калічну спину, виправляв мої калічні асани. Я ходила в його клас аж два рази. Трохи злилася, що не знайшлося місць у партері. Тобто перед вчителем. Бо коли десь пасеш задніх, він до тебе не доходить. Так що я, як дєльна маша, прийшла на третій раз за годину до початку і кинула місцевий каримат і своє рідне парео прямо перед тим, де мав розташуватися ніс учителя. Забила містячок. Запопадлива українська ґаздинька. Ну і пішли собі з Рибочкою до пацанів. Нажерлися, накурилися і рішили:

— На йогу Карпа не ходок. Саша їй спину тільки виправив. Не можна. Ризиковано.

Ех, лінь таки креативна.

Але Саша направду працював із моєю спиною. І казав:

— Странно, у тєбя нєт етіх палосачєк. Как у амєріканок.

— Какіх? — не зрозуміла я.

— Ну, етого, как он… Целюліта!

А-а. Мерсі за компліман. Мені чомусь згадалася сумна дівчинка зі студентської поліклініки часів моєї юності. Вона прийшла до масажиста, вляглася на стіл, а він зітхнув: «Ну, здравствуй,