О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Раз чи два він промайнув десь оддалік, я бачив: стоїть, вирячивши очі на афіші, а рот у нього набитий льодяниками. Але близько він так і не підійшов.

Деякі з глядачів ризикнули поставити монету, але грати у шкаралупки без помічника — це все одно, що вудити без наживки. Я закрив гру, діставши лише сорок два долари прибутку, а розраховував я узяти у цих селюків принаймні двісті. До одинадцятої години я повернувся додому і пішов спати. Я говорив собі, що, мабуть, цирк став надто сильною приманкою для Руфа, що музика та інші спокуси так уразили його, що він забув про все інше. І я вирішив уранці прочитати йому хорошу нотацію про принципи нашої справи.

Ледве Морфей[248] прикував мої плечі до жорсткого матраца, як раптом я чую непристойні дикі крики, на кшталт тих, які видає дитина, що обжерлася зеленими яблуками. Я схоплююсь, відчиняю двері, кличу благородну вдову і, коли вона висовує голову, кажу:

— Місіс Піві, мем, будьте такі ласкаві, заткніть пельку вашому немовляті, щоб порядні люди могли спокійно спати.

— Сер, — відповідає вона. — Це не моє немовля. Це вищить свиня, яку години зо дві тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Татам. І якщо ви доводитеся їй дядьком чи двоюрідним братом, я була б надзвичайно задоволена, як би ви, шановний сер, самі заткнули їй пельку.

Я напнув якийсь одяг, необхідний у порядному товаристві, і пішов до Руфа в його кімнату. Руф був на ногах, у нього горіла лампа, він наливав у жерстяну сковорідку молоко для бурої, середнього віку, свині, іцо вищала.

— Що це таке, Руфе? — кажу я. — Ви знехтували своїми обов'язками і зірвали мені всю гру. І звідки у вас свиня? Чому свиня? Ви, здається, знову взялися за старе?

— Не сердьтесь, будь ласка, Джеффе, — говорить він. — Майте поблажливість до моєї слабкості. Ви знаєте, як я полюбляю свинокрадіжку. Це у мене в крові. А сьогодні, наче навмисне, трапилася така чудова нагода, що я ніяк не міг утриматись.

— Ну що ж! — говорю я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію[249]. І хто знає, можливо, коли ми виберемося зі смуги, де розводять свиней, ваша душа звернеться до якихось більш високих та прибуткових порушень закону. Я просто не можу зрозуміти, навіщо вам плямувати душу такою капосною, дурною, шкідливою, верескливою твариною?

— Уся річ у тім, — говорить він, — що ви, Джеффе, не відчуваєте симпатії до свиней. Ви не розумієте їх, а я розумію. Здається мені, ось ця — надзвичайно талановита і має дуже великий інтелект: щойно вона пройшлася кімнатою на задніх ногах.

— Гаразд, — кажу я. — Я іду спати. Якщо ваша мила свиня дійсно така премудра, накажіть їй, будьте ласкаві, щоб вона поводилася тихіше.

— Вона зголодніла, — говорить Руф. — Тепер вона засне, і більше ви її не почуєте.

Я завжди перед сніданком читаю газети, якщо тільки перебуваю в такому місці, де поблизу є друкарська машина або хоча б ручний друкарський верстат. Наступного дня я встав рано і знайшов біля парадних дверей «Лексингтонський листок», щойно принесений листоношею. Перше, що я побачив, було оголошення в два стовпці:

П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ

Зазначену суму буде сплачено без жодних розпитувань тому, хто доставить назад — живою і неушкодженою — знамениту вчену свиню на ймення Беппо, зниклу або вкрадену вчора ввечері з цирку братів Бінклі.

Дж. Б. Теплі, управитель цирку.

Я акуратно склав газету, поклав її до внутрішньої кишені і пішов до Руфа. Він був майже одягнений і годував свиню залишками молока та яблучною шкіркою.

— Добридень, добридень, доброго ранку вам усім! — сказав я задушевно й ласкаво. — Так ми вже встали? І свинка снідає? Що ви думаєте з нею робити, мій друже?

— Я упакую її в кошик, — говорить Руф, — і надішлю до мами в Маунт-Небо. Хай розважає її, поки я не повернусь.

— Гарна свинка! — кажу я і лоскочу їй спину.

— А вчора ви лаяли її найгіршими словами, — говорить Руф.

— Так, — говорю я, — але сьогодні, у вранішньому світлі, вона набагато краща. Я, розумієте, виріс на фермі і дуже полюбляю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця і не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе: я дам вам за цю свиню десять доларів.

— Я не хотів би продавати цю свинку! — говорить він. — Іншу я, либонь, і продав би, але цю — ні.

— Чому ж не цю? — запитую я і починаю побоюватись, що він уже здогадався, у чому річ.

— Тому, — говорить він, — що це був найкращий подвиг усього мого життя. Ніхто інший не міг би вчинити такого подвигу. Якщо колись у мене будуть діти, якщо я матиму сімейне вогнище, то сяду коло нього і розповідатиму їм, як їхній татусь викрав свиню з переповненого публікою цирку. А може, і внукам розкажу. То ж бо вони пишатимуться. Справа була така: там стояли два з'єднані один з одним намети. Свиня лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я бачив велетня і жінку, усю вкриту патлатим сивим волоссям. Я взяв свиню і вибрався поповзом з-під полотна. Вона була тихіша за мишеня: хоч би вискнула. Я сунув її під піджак і пройшов повз цілу сотню людей, доки не вийшов на темну вулицю. Навряд чи я продам цю свиню, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, тоді у мене буде свідок мого знаменитого діла.

— Свиня не проживе стільки років, — кажу я, — вона здохне раніше, ніж ви почнете своє старече базікання коло каміна. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за неї сто доларів.

Руф здивовано глянув на мене.

— Свиня не може мати для вас такої великої цінності, — сказав він. — Навіщо вона вам?

— Розумієте, — сказав я з тонкою усмішкою, — з першого погляду важко припустити в мені темперамент художника, а між тим у мене є художня жилка. Я збираю колекцію. Колекцію всіляких свиней. Я об'їздив світ у пошуках видатних та рідкісних свиней. У долині Уобаша в мене є спеціальне свиняче ранчо, де зібрані представники найцінніших порід — від мериносів до польсько-китайських[250]. Ця свиня здається мені дуже породистою, Руфе. Я гадаю, це справжній беркшир. От чому я хочу її придбати.

— Звичайно, я радий зробити вам послугу, але в мене теж є художня жилка, — відповідає Руф. — Про мене, якщо людина може викрасти свиню краще, ніж будь-яка інша