О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Натрапив я на одне містечко, на вигляд саме те, що потрібно. Жителі ще нічого не чули про конфіскацію Адамових угідь[243] і богували, наче в райському саду, даючи імена худобі та птахам і вбиваючи гадюк. Містечко називалося Маунт-Небо і було розташоване приблизно в тому місці, де сходяться штати Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Що, кажете, ці штати не межують один з одним? Ну, загалом, був розташований десь там, поблизу.

Витративши тиждень на те, щоб жителі упевнились, що я не збирач податків, я зайшов якось до крамнички, де збиралися всі вершки місцевого товариства, і почав зондувати ґрунт.

— Джентльмени, — кажу я (після того, як ми вже достатньо потерлися носами і зібралися навколо діжки з сушеними яблуками), — джентльмени, мені здається, що ви найбезгрішніше плем'я на всій землі: ви такі далекі від усякого шахрайства та розпусти. Усі жінки у вас доброзичливі й хоробрі, усі чоловіки чесні й наполегливі, і тому життя тут майже ідеальне.

— Так, містере Пітерсе, — говорить власник крамнички, — правильно ви говорите: ми благородні, нерухливі, запліснявілі люди, краще за нас немає в усій цій місцині, але ви не знаєте Руфа Татама.

— Саме так, — підхоплює міський констебль[244], — він не знає Руфа Татама. Утім, де б вони могли познайомитись? Це найвідчайдушніший з усіх негідників, які будь-коли рятувалися від шибениці. До речі, я тільки-но пригадав, що мені ще третього дня слід було випустити його з в'язниці, коли закінчився місячний строк, до якого він був засуджений за вбивство Янса Гудло. Але нічого: зайві два-три дні йому не завадять.

— Що ви кажете! — вигукнув я. — Та не може цього бути! Невже у вас, у Маунт-Небо, є така погана людина? Хто б міг подумати: вбивця!

— Гірше! — говорить власник крамнички. — Він викрадає свиней.

Я вирішив розшукати цього містера Татама. Через два-три дні після того, як констебль випустив його з-за ґрат, я з ним познайомився і запросив на околицю міста. Ми сіли на якусь колоду і почали ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноактної витівки, котру я мав намір поставити у провінції, і Руф Татам був просто-таки народжений для тієї ролі, яку я намітив для нього.

Зріст у нього був гігантський, очі сині, й лицемірні, як у порцелянового собаки на каміні, з яким гралася тітка Гаррієт, будучи маленькою дівчинкою. Волосся хвилясте, наче в дискобола у Ватикані, а колір волосся нагадував картину «Захід сонця у Великому Каньйоні», написану американським художником і повішену в американській вітальні для прикриття дірки в шпалерах. Це було втілення Сільського Йолопа, це була сама досконалість.

Я розказав йому всю мою справу і побачив, що він готовий хоч зараз.

— Залишімо осторонь смертовбивство, — сказав я. — Це справа дріб'язкова й нікчемна. Чи зробили ви щось важливіше в галузі шахрайства та розбою, на що могли б вказати — з гордістю чи без неї, — аби я знав, що ви підхожий для мене компаньйон?

— Як? — говорить він, розтягуючи по-південному кожне слово. — Хіба вам ніхто не говорив про мене? У всьому Синегір'ї немає жодної людини, ні білої, ні чорношкірої, здатної з такою спритністю викрасти порося без усякого шуму, не видно й не чутно, і при цьому вислизнути від гонитви. Я можу викрасти свиню з хліва, з-під навісу, із-за корита, з лісу, удень і вночі, як бажано, звідки бажано, і ручаюсь, що ніхто не почує ані виску, ані хрокання. Весь фокус у тому, як схопити свиню і як її нести. Я сподіваюсь, — веде далі цей благородний спустошувач свинарників, — що близький той час, коли мене буде визнано світовим чемпіоном із свинокрадіжки.

— Честолюбство — похвальна риса, — говорю я, — і тут, у глушині, свинокрадіж — поважна професія; але там, у великому світі, за межами цього вузького кола, ваша спеціальність, містере Татам, здаватиметься провінційно вульгарною. Утім, вона свідчить про ваш талант. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів, і, скориставшись вашою простацькою сільською зовнішністю, ми, я сподіваюсь, заробимо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій «Прощавай навіки».

І ось я заангажував[245] Руфа, ми залишили Маунт-Небо і спустилися з гір на рівнину, і весь час я муштрував його для тієї ролі, яку він мав грати у задуманих мною беззаконних справах. Перед тим я два місяці протинявся без діла на Флоридському узбережжі, тому почувався чудово, і в голові у мене було тісно від усяких витівок та проектів.

Я мав намір, власне, прокласти борозну завширшки дев'ять миль через весь фермерський район Середнього Заходу, куди ми і долали шлях. Але доїхавши до Лексингтона, ми застали там цирк братів Бінклі. З цієї причини до міста з усієї округи зібралися селюки і топтали своїми саморобними чобітьми бельгійські торці бруківки. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не закинути вудку в чужі кишені і не розжитися якимись дрібними грошенятами. Тому ми найняли дві кімнати з харчуванням неподалік від цирку в однієї благородної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до магазину готового одягу й одягнув його з ніг до голови джентльменом. Як я і передбачав, він став вельми авантажним[246], коли ми зі старим Місфицьким вдягли його в нове вбрання. Так, це було чудове вбрання: сукно картате, голубеньке, в зелену клітинку, жилет — кольору дубленої шкіри, краватка — яскраво-червона, а чоботи — найжовтіші в усьому місті.

Це був перший костюм Руфа за все його життя. Дотепер він носив просто нанкову[247] сорочку і домоткані штани свого рідного краю. Ну вже й пишався вій цим новим костюмом — як дикун новим кільцем у носі.

Того ж вечора я попрямував до цирку і відкрив неподалік гру «у шкаралупки». Руф мав зображувати стороннього і грати проти мене. Я дав йому жменю фальшивих монет для ставок і залишив собі таку само жменю у спеціальній кишені, щоб сплачувати його виграш. Ні, не те щоб я не довіряв йому: просто я не можу спрямовувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Рука не підіймається, пальці страйкують.

Я встановив столик і став показувати, як легко вгадати, під якою шкаралупкою горошина. Неосвічені йолопи зібралися півколом і стали підштовхувати один одного ліктями та заохочувати до гри. Саме тут і повинен був виступити Руф — ризикнути якоюсь дрібною монеткою і в такий спосіб втягнути інших. Та де ж він? Його немає.