Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Левине серце 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Левине серце" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 103
Перейти на сторінку:
асфальту мов одурілий, надвечір все ж трохи вгамувався; став своїм «броньовиком» коло батькового обійстя, спокійно покурював, дивився, як божеволіють світлоярівці з своєю технікою, і ось тоді й побачив, яку хитру й велику гру повела його Котя з двома світлоярівськими механізаторами. Найбільше йому сподобалося, що Котя катається поперемінно з обома, про свинину й локшину він теж колись читав у Котляревського і міг би радіти, що вивчення української літератури в школі знадобилося і його доньці, і йому самому.

Але коли почалися хихи та хахи, коли стала його Котя викаблучуватися та вигинатися на мотоциклах і виникла загроза, що не дотримається вона міри і перед одним із залицяльників вихихочуватиме більше, ніж перед іншим, Щусь стривожився й навіть розгнівався і, коли Котя пролітала повз нього, кричав їй:

— Чого розсілася, як попадя! Скантамир ноги докупи!

Може, кричав він ще й тому, що не хотів одкритого конфлікту між Самусем і Левенцем, бо конфлікти Щусь визнавав тільки в сфері господарського життя. А хіба ж дівчина могла належати до цієї сфери? Але Щусь помилився: Котя не тільки не призвела до конфлікту між Левенцем і Самусем — вона якраз погамувала перший тяжкий конфлікт, який неминуче мав між ними статися.

43

Поки відбувалися описані вище і не до кінця з’ясовані матеріалістичними законами події, в полях все сходило, зеленіло, розвивалося. Українські степи споконвіку були так хитро влаштовані, що в них сходило тільки те, що посіяне, виростало доглянуте, давало людині користь, отримавши від людини її працю, піт і дбання. Ну, а коли несіяне? Тоді або бур’ян, або гола рілля. Молитви й прокляття господь бог приймає в усному й письмовому вигляді, реагування ніякого, наслідки відомі, людям самим доводиться шукати винного.

Щовесни між головою колгоспу й агрономом Лисичкою виникала конфліктна ситуація. Зіньці Федорівні конче треба було знати точні види на врожай, а тітка Лисичка всіляко огиналася, викручувалася й відмахувалася і на всі домагання керівництва відповідала гнучкими, мало не дипломатичними формулами: «Коли зійде, то виросте. А коли виросте, то скосимо. А як скосимо, то й змолотимо. А коли так, то, може, цього року будемо й з хлібом».

Щоб покінчити з таким умовним способом висловлювань, Зінька Федорівна ставила свого агронома перед правлінням, на яке запрошувано весь актив, приходив і голова сільради Зновобрать, щоб подіяти на непоступливу Лисичку високим авторитетом, але не помагало й це, знов лунало «коли», та «якщо», та «якби».

А хіба ж влада може триматися на таких непевних формулюваннях!

— Ти, кажеться-говориться, без отих своїх «якбикань» та «коликань» скажи активові! — погукував товариш Зновобрать. — Бо якби не баба, то була б дівкою, а коли б не пліш, то й голо б не було. А нам треба врожай. І не простий, а високий. І не високий, а рекордний, кажеться-говориться.

Ох, як усе ж таки хотілося почути заспокійливі обіцянки, великі надії, тверді запевнення! Якби сила та воля, то дядько Зновобрать заборонив би в школі вивчати умовну форму на уроках мови, але, на щастя, він не знав про існування такої граматичної категорії, тому в своєму громадянському обуренні до школи не доходив, обмежуючись тільки тіткою Лисичкою, а з тієї — як з козла молока: «Коли зійде, то виросте…»

Хоч на мілкому топись!

Але це тільки в сфері, сказати б, словесній. Коли ж до діла, то тітка Лисичка днювала й ночувала в полях, придивлялася й прислухалася до землі, ласкаво доторкувалася долонею, тулилася щокою. Може, чула вона, як кільчиться в землі набубнявіле зерно, як спалахує зеленим тендітним вогником паросток, помічала, як простромлює бархатисту поверхню поля перший ніжний списик нового життя, в найщільнішій темряві помічала, як народжується на крихітній рослинці перший її листочок, і готова була поцілувати той листочок, а за ним обціловувати всі-всі.

Поеми писати б про таку жінку, а про неї навіть пісні не було. Допитувався автор у свого знайомого поета-пісняра, чому той досі не добрав слів про тітку Лисичку, бо писав же колись і про Олену Хобту, і про Марка Озерного. Але поет не захотів і слухати.

— Що-о? Пісню? Як премії, то Ткачеві та Луценкові, а як пісні, то мені знову писати! Хай самі й пишуть!

Читай і смійся!

Тітка Лисичка без пісень обійдеться. Коли треба, то заспіває «Забіліли сніги», а то послухає по телевізору «А моя любовь, быть может, ждет меня в двадцать первом веке…». А так — вона вічно в полі, там її пісні, сльози, радість, смуток, там усе життя, а поля — мов діти, ніби найвища поезія, неначе найскладніша наука. Бінарні опозиції, взаємодія контрастів у межах не району, не колгоспу навіть, а того самого поля: сухе й мокре, холодне й тепле, жирне й пісне, чисте й скаламучене, веселе й меланхолійне. Чи можуть бути поля веселі й меланхолійні? Спитайте тітку Лисичку.

Секретар райкому Степан Михайлович їде туди, де сходи найбуйніші або нічого не зійшло, для нього між цими двома полюсами цілий район і все життя зосереджується — так він і мотається; голова колгоспу так само б’ється тільки між крайніми протилежностями. А як же агроном? Не поля в їхній протилежності, в їхній неоднаковості й навіть у ворожому протистоянні іноді, а кожна латочка, кожен клаптик, кожна грудочка — у самому серці. Де посіяли в холодне й зерно запліснявіло, де вимокло, де вивіяло вітрами, де виїли жуки-шкідники, де зжер луговий метелик, де витоптано, виїжджено безжальною технікою і бездушними трактористами, а в агронома болить серце за кожен корінчик, і земля стогне, плаче, скаржиться від болю; а коли радість, то співає земля, мов орган, виграє, мов космічні оркестри, і тітка Лисичка, не думаючи, навіть не відчуваючи, вже мовби пускаючи в дію так звані нижні шари мислення, зненацька сягає вершин знання, за якими розкриваються їй велика істина й надія: ось вона тут, серед цих полів, вона вічна й безсмертна, вона не може й не має права вмерти ніколи, бо ніхто не посіє так, як вона, і ніколи не проросте без неї оце благородне зело, дикі трави проростуть і несіяні, а добрі злаки, які годують людство, не проростуть, не виростуть, не дадуть плоду, коли не буде на світі її самої, її рук, її невсипучості.

Поки сію — живу!

Зате ж і ганяла тітка Лисичка трактористів на сівбі! Помічала щонайменший недосів, мовби з-під хмар, падала соколицею на нехлюя, ставала перед ним мовчазним докором, тяжкою скорботою полів, і це було страшніше, ніж лайка, ніж покарання, ніж

1 ... 59 60 61 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Левине серце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Левине серце"