Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

цього. Нам сповістили, що обід вже готовий. Віце-король чекав мене біля дверей їдальні, відвів на місце й, сівши по праву руку від мене, сказав:

— Сеньйоро, моє теперішнє інкоґніто лише прикриває мій віце-королівський сан, але не скасовує його. Тому пробач мені, якщо я дозволяю собі сісти по праву руку від тебе, але так само чинить наш милостивий монарх, якого я маю честь представляти, по відношенню до найяснішої королеви.

Потім гофмейстер розсадив усіх інших згідно з їхніми титулами, залишивши перше місце для сеньйори де Торрес.

Усі довго їли в мовчанні, яке нарешті перервав віце-король, сказавши, звертаючись до сеньйори де Торрес:

— З прикрістю бачу, що в листі, який ви, сеньйоро, написали до мене в Америку, ви начебто висловили сумнів щодо виконання обіцянки, яку я дав вам майже тринадцять років тому.

— Справді, ясновельможний сеньйоре, — відповіла тітка Ельвіри, — і якби я сподівалася такого безсумнівного виконання обіцянки, то постаралася б, щоб моя племінниця була більш гідною вашої високості.

— Видно, — перебив її віце-король, — що ви, сеньйоро, з Європи, бо в Новому Світі всі добре знають, що я не люблю жартувати.

Після цих слів розмова вщухла, і ніхто більше не відізвався. Коли обід закінчився, віце-король відвів мене аж до моїх покоїв. Обидві тітки пішли довідатися, що сталося з Ельвірою, яка обідала за гофмейстерським столом, я ж залишився з її служницею, яка відтоді перебувала при мені. Вона знала, що я хлопець, однак старанно прислужувала мені, хоча теж страшенно боялася віце-короля. Ми обоє підбадьорювали одне одного, і час нам минав якось весело.

Тітки незабаром повернулися, а оскільки король повідомив, що цілий день не бачитиметься зі мною, то вони потайки привели Ельвіру й Лонсето. Тоді вже радість стала спільною, ми від усього серця сміялися, так що навіть тітки, задоволені цією хвилиною відпочинку, вимушені були розділити нашу радість.

Пізнім уже вечором ми почули звуки гітари й побачили віце-короля, який, огорнувшись плащем, стояв, напівсхований, за сусіднім домом. Голос його, хоча й не юнацький, був, однак, дуже привабливим, а в плані мистецтва співу став ще досконалішим, а це свідчило, що віце-король і в Америці не забував про музику.

Мала Ельвіра, добре знаючи звичаї жіночої ґречності, зняла одну з моїх рукавичок і кинула на вулицю. Віце-король підняв її, поцілував і сховав на грудях. Але щойно я виявив йому цю ласку, як мені здалося, що до мого рахунку додасться ще сотня хльостів, як тільки віце-король дізнається, яка з мене Ельвіра. Ця думка так сильно мене засмутила, що я думав тільки про те, коли ми вже полягаємо спати. Ельвіра й Лонсето зі сльозами попрощалися зі мною.

— До завтра, — сказав я.

— Можливо, — відповів Лонсето.

Після цього я ліг у тій самій кімнаті, де стояло ліжко моєї нової тітки. Обоє ми, роздягаючись перед сном, намагалися робити це якнайскромніше.

На другий день моя тітка Даланоса розбудила нас і сказала, що Лонсето з Ельвірою вночі втекли, і не відомо, що з ними сталося. Ця звістка як громом вдарила бідолашну Марію де Торрес. Щодо мене то я подумав, що не можу зробити нічого кращого, як замість Ельвіри стати віце-королевою Мексики.

Ватажок ще вів свою розповідь, коли один з його людей прийшов доповісти йому, що було зроблено протягом дня; тож він підвівся й попросив дозволу відкласти продовження історії на наступний день.

Ребека нетерпляче зауважила, що нас завжди хтось перериває у найцікавішому місці, після чого розмова пішла вже про якісь дрібнички. Кабаліст сказав, що дістав звістку про Вічного Жида, який вже пройшов Балкани й скоро прибуде до Іспанії. Далі я не знаю, хто що робив того дня, тому переходжу до наступного, який був значно багатшим на події.

День вісімнадцятий

На світанку, коли я прокинувся, у мене з’явилося бажання відвідати нещасну шибеницю Лос-Ерманос; я сподівався, що знову знайду там якусь жертву. Прогулянка не була даремною, бо я й справді знайшов чоловіка, який лежав між двома повішениками. Бідолаха здавався вже зовсім мертвим і закоцюблим, однак коли я торкнувся його рук, то переконався, що життя ще не покинуло його. Я приніс води, щоб скропити йому обличчя, однак, бачачи, що він не приходить до тями, узяв його собі на плечі й виніс поза шибеничну огорожу. Мало-помалу він прийшов до себе, втупився в мене безумним поглядом, а потім раптом вирвався й почав тікати в поле. Якийсь час я стежив за ним, але помітивши, що він біжить у чагарники й легко зможе заблукати там, я вирішив, що мій обов’язок — наздогнати й затримати його. Незнайомець озирнувся, а побачивши, що я його переслідую, став тікати ще швидше; нарешті він перечепився, упав і поранив голову. Я обтер йому рану хусткою, потім, відірвавши шматок власної сорочки, перев’язав йому голову. Незнайомець нічого мені не сказав; тоді, заохочуваний цією покірністю, я подав йому руку й відвів у циганський табір. Протягом усього цього часу я не зумів видобути з нього жодного слова.

Прийшовши до печери, я побачив, що всі вже зібралися на сніданок; для мене залишили одне місце, посунулися також, щоб посадити незнайомця, зовсім не питаючи, хто він і звідки узявся. Такі вже звичаї іспанської гостинності, яких ніхто й ніколи не наважується порушувати.

Незнайомець накинувся на шоколад як людина, яка надзвичайно зголодніла. Ватажок циган запитав, чи то розбійники так сильно його поранили.

— Зовсім ні, — відповів я, — я знайшов цього сеньйора непритомним під шибеницею Лос-Ерманос. Ледь прийшовши до тями, він одразу щодуху почав тікати в поле; тоді, боячись, щоб він не заблудив у чагарниках, я погнався за ним і вже мав його схопити, як він упав. Причиною того, що він покалічився, є швидкість, з якою він тікав.

Почувши це, незнайомець поклав ложечку й, обернувшись до мене, дуже серйозно сказав:

— Ти неправильно висловлюєшся, сеньйоре, що, мабуть, є наслідком хибних принципів, прищеплених тобі в молодості.

Ви легко можете здогадатися, яке враження справили на мене ці слова. Проте я заспокоївся й відповів:

— Сеньйоре незнайомцю, можу тебе запевнити, що від юних літ мені прищеплювали якнайкращі принципи, які мені тим більш необхідні, що я маю честь бути капітаном валлонської гвардії.

— Я говорив, — перервав мене незнайомець, — про принципи, які склалися в тебе стосовно прискореного бігу по похилих площинах. Бо якщо хочеш говорити про моє падіння і подати його причини, то повинен узяти до уваги, що оскільки шибениця розміщена на підвищенні, то я мав бігти по похилій