Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

хоч і вдавав зневіреного мігранта, та все ж мав розмовляти з людьми, наглядати за Хакімом, визначити його контакти й де вони перебувають. Якщо на нього впаде підозра... Перед очима Тамарі знову постало тіло Абдулового попередника, Омара. Вона пригадала, як немовби в нічному жахітті піднімала з піску відрізані руки й ноги.

Одначе вдіяти вона не могла нічого, крім як чекати на дзвінок від Абдула.

Через кілька хвилин після полудня замовила машину в готель «Ламі».

Карім стояв за стійкою в білому костюмі, цмулячи на позір безалкогольний коктейль і розмовляючи з чоловіком, якого Тамара знала як працівника німецького посольства. Сама вона замовила «Кампарі» з льодом і газованкою — напій такий слабенький, що його можна випити хоч відро і не сп’яніти. Карім покинув свого німецького знайомого і підійшов побалакати з нею.

Вона хотіла знати, чому Генерал роздає кросівки й чи не почав, бува, падати його рейтинг, проте пряме запитання сполохає Каріма, і він заперечуватиме все, тому підійти до цього слід обережно.

— Ви ж знаєте, що США підтримують Генерала як гаранта стабільності в державі?

— Аякже.

— Нас дещо непокоять чутки про падіння його рейтингів.

Звісно, нічого такого вона не чула.

— Не слухайте чуток, — запевнив її Карім, але Тамара відзначила, що він не став заперечувати. — То все дурниці, — додав він, чим тільки підтвердив її підозри. — Ми дамо цьому раду.

Тамара відзначила собі його слова. Карім щойно озвучив саме те, про що вона й думала. Сказала:

— Ми не розуміємо, чому це почалося саме зараз. Не те щоб щось було не так...

Вона навмисне не договорила.

— Річ у тому інциденті на мосту Нґуелі, до якого причетні й ви.

То ось воно що.

Він вів далі:

— Дехто стверджує, ніби Генерал мусив дати швидку й рішучу відповідь.

Тамару це заінтригувало: щось новеньке. Однак, наморщивши чоло, неначе безсторонньо пригадуючи ті події, вона промовила:

— Це було аж два тижні тому...

— Народ не розуміє, наскільки все складно.

— Правда, — погодилася вона на цю банальність, щоб показати свою підтримку.

— Але рішуча відповідь не забариться.

— Рада це чути. Ви якось згадували промову...

— Так. Ваш друг Декстер дуже нею цікавився, — промовив Карім ображеним тоном. — Він чомусь вирішив, ніби має право схвалювати чернетку.

— Вибачте за Декстера. Але ж ми з вами завжди допомагаємо одне одному? У цьому особливість нашої дружби.

— Саме так!

— Декстер цього не розуміє.

— У цьому, напевно, й проблема, — дещо пом’якшився Карім.

— Як гадаєте, скоро Генерал виступить із промовою?

— Дуже скоро.

— Добре. Це має покласти край спекуляціям.

— Так і буде, ось побачите.

Тамарі кортіло проглянути текст, але просити вона не наважилася — тільки не після того, як Декстер своєю наполегливістю викликав непорозуміння. Може, варто хоча б натякнути? Запитала:

— А що могло затримати промову?

— Ще триває підготовка.

— Підготовка?

— Так.

— Яка підготовка? — Тамара нічого не зрозуміла.

— А-а, — кинув Карім, загадково всміхнувшись.

Тамара співчутливо сказала:

— Можу тільки уявити, скільки всього вам слід підготувати, якщо промова затрималася на більш ніж два тижні.

— Не можу нічого прокоментувати, — відповів Карім. — Це державна таємниця.

— Атож-атож, — погодилася Тамара. — Боже збав.

* * *

Того вечора перед зустріччю з Табом Тамара зателефонувала своєму колишньому чоловікові Джонатану. Мудрий і щирий, він досі залишався її найкращим другом. Настав час розповісти йому про Таба.

Різниця в часі між Сан-Франциско і Нджаменою становить дев’ять годин, тож він, напевно, саме снідає. Відповів одразу.

— Тамаро, золотко, як я радий тебе чути! Де ти? Досі в Африці?

— Поки ще в Чаді. А ти як? Можеш розмовляти?

— За кілька хвилин маю виходити на роботу, але на тебе я завжди знайду час. Що трапилося? Закохалася?

Гостра ж у нього інтуїція.

— Так, закохалася.

— Мої вітання! Розкажи про нього. Або неї. Але я добре тебе знаю, тож це напевно він.

— Знаєш.

Відтак Тамара в яскравих барвах змалювала Таба й розповіла про поїздку в Марракеш.

— Пощастило тобі, — мовив Джонатан. — 3 голосу чую, ти від нього шаленієш.

— Але навіть місяць ще не минув. Та й сам розумієш, колись я вже западала на типів, зовсім мені не підходящих.

— Як і я, дорогенька, як і я. Але життя триває.

— Я не знаю, що робити далі.

— Зате я знаю. Якщо він справді такий, як ти про нього говориш, замкни його в підвалі й використовуй як секс-раба. На твоєму місці я б учинив саме так, — сказав Джонатан.

Вона засміялася.

— А якщо серйозно?

— Серйозно?

— Так.

— Ну гаразд, скажу серйозно.

— Слухаю.

— Виходь за нього, дурненька.

* * *

За годину Таб сказав:

— Як ти дивишся на те, щоб познайомитися з моїм батьком?

— Охоче, — не вагаючись, відповіла Тамара.

Вони сиділи в тихому арабському ресторані під назвою «Аль-Кудс», що означає «Єрусалим».

Віднедавна навідувалися туди частенько, адже тут не хвилювалися, що їх помітять: у закладі не подавали алкоголю, тому європейці й американці туди не ходили.

— Батько іноді буває в Чаді у справах. «Тоталь» — найбільший клієнт цієї країни.

— І коли він приїздить?

— За кілька тижнів.

Глянувши на своє відображення у вікні, торкнулася скроні:

— Треба підстригтися.

Таб розсміявся.

— Не переживай, ти сподобаєшся татові.

Замислилася, чи не знайомив він, бува, батьків з усіма своїми подругами. Не подумавши як слід, випалила:

— А з Леоні твій батько теж знайомий?

Таб пересмикнувся.

— Вибач, це було грубувато, — одразу додала Тамара, ніяковіючи.

— Все нормально. Така вже ти є: прямолінійна. Ні, з Леоні тато не знайомий.

Тамара поквапилася змінити тему:

— А який він?

Їй було справді цікаво.

Франкоалжирець, Табів батько був сином простого крамаря, але піднявся до впливового бізнесмена.

— Я його обожнюю. Гадаю, ти теж полюбиш, — відповів Таб. — Він дотепний, цікавий і добрий.

— Зовсім як ти.

— Не зовсім. Сама побачиш.

— Він зупиниться в тебе?

— Ні. Йому зручніше в готелі. Поживе в «Ламі».

— Хотілося б йому сподобатись.

— А хіба може бути інакше? Ти справляєш приголомшливе перше враження: вродлива, ще й одягаєшся просто й зі смаком — усе,