Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

не набридаючи й не дошкуляючи одне одному. Тамара знала, що побут може призводити до скандалів. Чоловіки завжди не такі охайні, як очікуєш, і люблять звинувачувати жінок у надмірній метушливості. Усі люди мають власні усталені звички, яких не хочуть змінювати. «Приберемо вранці», — часто можна було почути від чоловіка, чого, однак, ніколи не ставалося. Проте Таб був не такий, як усі.

Тамара постійно нагадувала собі, як погано думала про чоловіків раніше, особливо — про тих двох, з якими була в шлюбі: незрілого Стівена й гея Джонатана. Та навіть так вона здобула певний досвід. Джонатан був кращий за Стівена, а Таб — узагалі найкращий. Можливо, він і є тим єдиним. Подумала: «Можливо? Чорт забирай, він єдиний. Я це знаю».

Дорогою назад у понеділок зранку Таб сказав:

— Тепер знову доведеться вдавати, ніби ми не закохані до нестями.

Вона усміхнулася. Отже, він закоханий у неї до нестями. Раніше такого не казав. Це потішило.

Одначе тепер виникла проблема. Їхні країни були союзницями, та все одно зберігали таємниці одна від одної. Теоретично, ЦРУ не мало правил, які забороняли б його співробітникам мати стосунки з представниками ГДЗБ, і навпаки. Та на практиці це, найпевніше, поставить хрест на її кар’єрі — і його також. Хіба хтось із них змінить роботу...

Піднявши голову від газети, вона побачила Лаян, секретарку посла, з тацею.

— Сідайте до мене, — запросила Тамара. — Нечасто у вас буває час для сніданку.

— Нік поїхав на сніданок у британське посольство, — відповіла Лаян.

— А з ними він що планує?

— Ми вважаємо, що Чад таємно торгує з Північною Кореєю, продаючи їй нафту в обхід санкцій. — Лаян змастила рибу йогуртом. — Нік хоче, щоби британці та інші натиснули на Генерала, примусивши його знайти інший ринок збуту.

— Напевно, Пхеньян більше платить.

— Певно, що так.

Тамара показала Лаян газету:

— А про це що думаєте?

Лаян пробігла сторінку очима.

— Непогано, — виснувала вона. — За ціною кількох сотень пар кросівок Генерал примусив усю країну вважати його Санта-Клаусом. Дешевий спосіб підвищити популярність.

— Я згодна, але навіщо? Популярність йому ні до чого: у нього є таємна поліція.

— Якоюсь мірою це так. Але краще вже бути улюбленим диктатором, аніж ненависним.

— Можливо... — невпевнено відказала Тамара. — Мені час на роботу. — Підвелася.

— Е-е-е... —Лаян хотіла щось сказати. Тамара зачекала, стоячи біля її стільця. — Тамаро, зайдете якось до мене на вечерю спробувати справжню чадську кухню?

Запрошення здивувало, але водночас і потішило Тамару.

— Залюбки, — відповіла вона. Це вперше її запрошували в чадську домівку в Нджамені. — Вважатиму за честь.

— Не кажіть так. Я буду тільки рада. Може, в середу?

— Прекрасно.

«А після того — відразу до Таба», — додала вона подумки.

— Ви ж знаєте, що ми їмо не за столом, а сидимо на килимі?

— Так, без проблем.

— Тоді чекатиму.

— І я, з нетерпінням!

Тамара вийшла з їдальні й попрямувала в корпус ЦРУ.

Не могла не думати про Генерала. Чого б то він ні сіло ні впало взявся за свій імідж?

Двоє наймолодших агентів мали обов’язок перечитувати всі нджа-менські газети й переглядати телевізійні новини французькою та арабською. Франкомовним фахівцем був Дін Джонс — кмітливий блондин із Бостона. За контент арабською відповідала Лейла Моркос — нью-йоркська інтелектуалка із зібраним у вузол волоссям. Вони сиділи одне навпроти одного, на столі між ними лежали газети. Тамара звернулася до обох.

— Ви не помічали критики Генерала у ЗМІ?

Дін похитав головою, Лейла відповіла:

— Ні.

— Навіть натяків? Щось на кшталт «проблему можна було б владнати ефективніше» або «шкода, що цього не передбачили»? Навіть поміж рядків такого не було?

Обоє замислилися, а тоді повторили заперечні відповіді. Лейла додала:

— Тепер, коли ви розповіли нам про це, ми уважніше шукатимемо такі натяки.

— Дякую. Просто мені здається, що Генерала щось тривожить.

Тамара сіла за свій стіл. Отримавши за кілька хвилин виклик від Декстера, пішла до нього в кабінет. Він послабив краватку й розщібнув комір сорочки, хоч кондиціонер добре холодив приміщення. Напевно, вважав, що так більше схожий на Френка Сінатру.

— Щодо Каріма Азіза, — сказав він. — Мені здається, ти його переоцінила.

Вона не розуміла, про що він.

— Як саме?

— Він не настільки важливий, як ти вважаєш, і не має таких зв’язків.

— Але...

Готова розпочати суперечку, Тамара вчасно схаменулася. Поки що незрозуміло, куди веде розмова. Нехай спершу висловиться, щоб вона мала більше відомостей, перш ніж відповідати.

— Продовжуйте, — мовила.

— Він не писав Генералові ніякої важливої промови.

Отже, Карім не дав Декстерові чернетки, яку обіцяв показати Тамарі. Цікаво чому?

Декстер вів далі:

— Промови теж не планувалося.

Генерал міг і відмовитися від неї, щоправда, цілком імовірно, він просто чекає слушної нагоди. Утім, Тамара змовчала.

Декстер сказав:

— Передаю його назад тобі.

Тамара насупилася. Навіщо він це робить? Помітивши її спантеличений вираз, Декстер пояснив:

— Карім не вартий уваги старшого офіцера. Як я вже й казав, ти його переоцінила.

«Зате він працює в президентському палаці, — подумала Тамара. — У нього майже напевно є доступ до важливої інформації. Навіть прибиральник може знайти там державні таємниці, просто витрушуючи сміттєві кошики».

— Добре, — сказала вголос. — Я його наберу.

Декстер кивнув:

— Зроби це.

На тому він опустив голову до паперів на столі. Сприйнявши це за знак завершення розмови, Тамара вийшла.

Узялася до рутинної роботи, але тривожилася за Абдула. Сподівалася, що він незабаром вийде на зв’язок. Уже одинадцять днів від нього жодної звістки. Не те щоб це було щось надзвичайне, просто вона переживала. На американських автострадах півтори тисячі кілометрів — то дводенна подорож із Чикаго до Бостона. Якось Тамара здолала таку відстань, сама сидячи за кермом, коли поїхала навідати хлопця у Гарвард; а іншого разу обрала автобус: тридцять шість годин, сто дев’ять доларів і безкоштовний вайфай. Абдулова ж експедиція буде геть інша. Жодних обмежень швидкості, бо там вони й не потрібні: кам’янистими пустельними стежками більш як до тридцяти кілометрів не розженешся. А ще висока ймовірність пробити колесо чи поламатися, тому, якщо водієві не вдасться полагодити автобус самотужки, чекати на допомогу можна хоч і кілька днів.

Утім, на Абдула чигали й гірші небезпеки, аніж просто пробите колесо. Він