Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

першим пунктом у підготовчому списку, який склали ми з Рахімом-ханом, а ще там було таке: обміняти долари на кальдари[88] та банкноти афгані, знайти для мене традиційний одяг і паколь — за іронією долі, живучи в Афганістані, я ніколи не носив ні того, ні того, — узяти поляроїдне фото Гассана і Сограба, а ще, мабуть, найважливіше: роздобути фальшиву бороду, чорну, аж до грудей, у дусі шаріату чи принаймні в дусі шаріату за уявленнями талібів. Рахім-хан знав у Пешаварі одного чолов’ягу, який спеціалізувався на плетінні таких борід — інколи для західних журналістів, котрі висвітлювали афганську війну.

Рахім-хан хотів, щоб я залишився з ним ще на кілька днів і ми спланували все якомога ретельніше. Та я був переконаний, що маю вирушати якнайшвидше. Боявся, що передумаю. Боявся, що буду вагатися, роздумувати, агонізувати, раціоналізувати й урешті вмовлю себе не їхати. Боявся, що принадність американського життя змусить мене відступити, що я знову ввійду в ту велику й величну ріку та дозволю собі все забути, відпущу на дно все те, що дізнався минулими днями. Боявся, що дозволю водам віднести мене якнайдалі від того, що я повинен зробити. Від Гассана. Від минулого, що кличе. І від останнього шансу на відпущення гріхів. Тому й поїхав, не лишивши своїм страхам ані найменшої можливості справдитися. Розповісти Сораї, що я повертаюся в Афганістан, не випадало. Якби я розповів, то вона негайно замовила б квиток на найближчий рейс до Пакистану.

Ми перетнули кордон і тепер повсюди бачили ознаки бідності. Поміж скель обабіч дороги, ніби розкидані іграшки, де-не-де виднілися ланцюжки маленьких сіл — поруйновані глиняні будинки й хижки, що складалися хіба з чотирьох дерев’яних паль і пошарпаної тканини замість даху. Біля хижок діти в лахмітті бавилися футбольним м’ячем. Ще через кілька миль я помітив гурт чоловіків, що сиділи рядочком навприсядки, як ворони, на каркасі старого вигорілого радянського танка, а краєчки накидок, у які чоловіки позагорталися, тріпотіли на вітрі. Позаду них жінка в коричневій бурці несла на плечі великий глиняний казан, ідучи борознистою стежкою до глиняних будинків.

— Дивно, — озвався я.

— Що?

— Почуватися туристом у власній країні, — сказав я, задивившись на козопаса, який вів півдюжини хирлявих кіз уздовж дороги.

Фарід хихикнув. Струснув попіл з цигарки.

— А ви досі вважаєте тутешні краї своєю країною?

— Якась частина мене завжди так вважатиме, — відповів я, захищаючись, хоч і не хотів цього виказувати.

— Після двадцяти років життя в Америці, — докинув Фарід, крутнувши кермо, щоб вантажівка не вскочила в яму завбільшки з волейбольний м’яч.

Я кивнув.

— Я виріс в Афганістані.

Фарід знову хихикнув.

— Чому ви так реагуєте?

— Не зважайте, — пробурмотів.

— Ні, я хочу знати. Чому ви так реагуєте?

Я глянув у дзеркало заднього огляду та помітив зблиск у його очах.

— Справді хочете знати? — перепитав Фарід з насмішкою. — Ану дайте подумати, ага-сагіб. Ви, мабуть, жили в дво- або триповерховому будинку з гарненьким заднім двориком, де садівник понасаджував квітів і плодових дерев. Усе це, ясна річ, ховалося за муром. Ваш батько водив американську машину. У вас були слуги, ймовірно, хазарейці. Ваші батьки наймали працівників, щоб ті прикрашали дім для модних вечірок, мегманес, на які приходили друзі сім’ї — випити та похвалитися поїздками в Європу чи Америку. І я готовий заприсягтися очима свого первістка, що зараз ви оце вперше наділи паколь.

Він вишкірився до мене, оголивши ряд передчасно зогнилих зубів.

— Чи я помиляюся?

— Навіщо ви так? — запитав я.

— Ви ж хотіли знати, — Фарід сплюнув. І показав на старого в лахмітті, який чвалав брудною стежкою, несучи прив’язане до спини велике рядно, напхане чахлою травою. — Ось вам справжній Афганістан, ага-сагіб. Такий Афганістан мені добре знайомий. А вам? Ви завжди були тут лише туристом, просто не усвідомлювали цього.

Рахім-хан попередив: у Афганістані не варто очікувати теплого прийому від тих, хто залишився тут і веде війну.

— Шкода вашого батька, — сказав я. — І ваших доньок, і руку вашу теж шкода.

— Пусте, — відповів Фарід. Похитав головою. — То навіщо ви все-таки сюди повернулися? Спродати землю свого баби? Покласти гроші в кишеню та чкурнути до матусі в Америку?

— Моя мати померла, коли народжувала мене.

Фарід зітхнув, прикурив чергову сигарету. І промовчав.

— Пригальмуйте.

— Що?

— Пригальмуйте, чорт забирай! — сказав я. — Мене зараз знудить.

І кинувся геть з вантажівки, щойно вона затихла на гравії при узбіччі.

Ближче до вечора краєвид змінився — обпалені сонцем вершини та голі скелі поступилися місцем зеленішим сільським пейзажам. Шлях спускався від Ланді-Котала через територію Шінварі до Ланді-Хани. Ми в’їхали в Афганістан через Торхам. Дорогу обрамляли сосни — їх було менше, ніж я пам’ятав, і серед них чимало голих, — але приємно було бачити хоч якісь дерева після напруженої їзди Хайберським проходом. Ми наближалися до Джелалабада, де жив брат Фаріда, який мав прихистити нас на ніч.

В’їхали в Джелалабад ще до заходу сонця — у столицю провінції Нанґяргар, місто, що колись славилося фруктами і теплим кліматом. Фарід проминав будівлі й кам’яниці центрального району. Пальм тут теж було менше, ніж за моєї пам’яті, а деякі оселі перетворилися на стіни без дахів або ж купи потрощеної глини.

Фарід завернув на вузеньку ґрунтову вуличку та припаркував «ленд-крузер» біля пересохлої канави. Я вислизнув з вантажівки, потягнувся і глибоко вдихнув. Раніше осушеними рівнинами довкола Джелалабада, на яких фермери вирощували солодку кукурудзу, шугали вітри і насичували повітря в місті солодким ароматом. Я заплющив очі й пошукав того солоду. Не знайшов.

— Ходімо, — нетерпляче сказав Фарід.

Ми пішли ґрунтовою дорогою попри поодинокі безлисті тополі вздовж ряду зруйнованих глиняних мурів. Фарід провів мене до напіврозваленого одноповерхового будинку і постукав у двері, збиті з дощок.

З-за них визирнула юнка з очима кольору морської хвилі й обличчям, обмотаним білим шарфом. Спершу вона побачила мене, відсахнулася, а тоді помітила Фаріда — і її очі засяяли.

— Солям алєйкум, кака Фарід!

— Солям, Мар’ям-джан, — відповів Фарід і подарував їй те, чого мені від нього не дісталося за весь день: приязну усмішку. Потім поцілував її в маківку. Юнка відступила зі шляху, дивлячись на мене з побоюванням, і я ввійшов слідом за Фарідом у невеликий будинок.

Саманна стеля була низька, глиняні стіни — повністю голі,