Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

я змусив Алі наступити на протипіхотну міну і не я привів талібів у будинок, щоб застрелити Гассана. Проте саме я змусив Гассана й Алі покинути наш дім. Тож навряд чи буде перебільшенням припустити, що все могло б скластися інакше, якби я повівся не так. Можливо, баба взяв би їх із собою в Америку. Можливо, Гассан мав би вже власний дім, роботу та сім’ю в країні, де всім байдужісінько, хазареєць ти чи ні, де більшість людей навіть не знає, що таке «хазареєць». Можливо, так. А можливо, й ні.

«Я не можу поїхати в Кабул, — сказав я Рахіму-хану. — У мене в Америці дружина, дім, кар’єра і родина». Але хіба я тепер можу спакувати речі та повернутися додому, знаючи, що мої вчинки, ймовірно, позбавили Гассана шансу мати те саме, що є в мене?

Краще б Рахім-хан мені не телефонував. Краще б дозволив мені жити в невіданні. Проте він зателефонував. І його розповідь багато чого змінила. Змусила побачити все своє життя — ще задовго до зими 1975-го, десь відколи співуча хазарейка годувала мене грудьми — як круговерть брехні, зрад і таємниць.

«Завжди є спосіб знову стати хорошим», — сказав Рахім-хан.

Спосіб вирватися з цієї круговерті.

Завдяки хлопчику. Сироті. Гассановому сину. Який зараз десь у Кабулі.

Їдучи рикшею назад до квартири Рахіма-хана, я пригадав, як батько казав: моя проблема в тому, що хтось завжди б’ється замість мене. Мені виповнилося тридцять вісім років. Волосся на голові порідшало, де-не-де пробилася сивина, і нещодавно я помітив, що біля кутиків очей з’явилися перші воронячі лапки зморщок. Я постарів, але, мабуть, ще не застарий, аби стати до бою самотужки. Як з’ясувалося, батько брехав про багато речей, але щодо цього він не помилявся.

Я знову поглянув на кругле обличчя з поляроїдного знімка, уважно роздивився, як його освітлює сонце. Обличчя мого брата. Колись Гассан мене любив. Любив так, як ніхто ніколи не любив і не любитиме. Тепер його не стало, проте частинка його досі жива. Десь у Кабулі.

Чекає.

Коли я прийшов, Рахім-хан виконував намаз у кутку кімнати. Темна постать, що схилилася на схід до криваво-червоного неба. Я дочекався, поки він завершить.

А тоді повідомив, що збираюся в Кабул. Попросив уранці зателефонувати Колдвеллам.

— Я молитимуся за тебе, Аміре-джан, — сказав він.

Розділ дев’ятнадцятий

І знову мене захитує в машині. Поки ми проїхали продірявлений кулями знак із написом «Вітаємо на Хайберському проході», у мене вже був повен рот слини. У шлунку щось калатало та звивалося. Фарід, водій, кинув на мене холодний погляд. У його очах не було співчуття.

— А можна опустити вікно? — запитав я.

Він запалив цигарку і затиснув її між двома вцілілими пальцями лівої руки, що лежала на кермі. Не відриваючи чорних очей від дороги, Фарід нахилився вперед, підібрав викрутку, що лежала в ногах, і вручив мені. Я запхав її у невеликий отвір у дверцятах, де мала би бути ручка, та покрутив, щоб опустити вікно зі свого боку.

Фарід знову несхвально глянув на мене, тепер уже з натяком на ледве тамовану ворожість, і продовжив курити. Відколи ми виїхали з Джамрудської фортеці, він промовив насилу з десяток слів.

— Ташаккор, — пробурмотів я.

Вистромив голову з вікна і підставив обличчя під течію холодного пообіднього повітря. Подорож територією Хайберського проходу, що звивався поміж стрімкими скелями зі сланцевої глини та вапняку, була такою самою, як у моїх спогадах: ми з бабою вже проїжджали цими понищеними теренами 1974-го. Понад глибокими ущелинами височіли зубчасті вершини величних безплідних гір. На скелях примостилися давні напівзруйновані цегляні фортеці. Я намагався не відривати очей від засніжених верхів’їв Гіндукушу, які виднілися на півночі, але щойно мій шлунок хоч трохи втихомирювався, вантажівка буксувала, входячи в черговий поворот, і накочувався новий напад нудоти.

— Лимон візьміть.

— Що?

— Лимон. Щоб не захитувало, — сказав Фарід. — Завжди беру з собою, коли їду цією дорогою.

— Ні, дякую, — відказав я.

Сама думка про те, щоб укинути в шлунок кислятину, посилювала нудоту. Фарід пирхнув.

— Звісно, це вам не американські ліки, а лише давній народний спосіб, якого мене навчила мати.

Я вирішив не марнувати нагоду розтопити між нами лід.

— Ну тоді, мабуть, дайте мені шматочок.

Він узяв із заднього сидіння паперовий пакет і витягнув звідти півлимона. Я відкусив шматочок. Зачекав кілька хвилин.

— Ваша правда. Мені покращало, — збрехав. Я — афганець і знаю, що ліпше бути нещасним, аніж нечемним. Силувано всміхнувся.

— Старий ватані[84] фокус — і ніяких новомодних ліків не треба, — сказав Фарід.

Його тон був близький до непривітного. Він збив попіл з сигарети та самовдоволено зиркнув на себе в дзеркало заднього огляду. Фарід був таджиком, довготелесим і темним, мав бите негодою обличчя, вузькі плечі та довгу шию, на якій, щойно він повертав голову, з-під бороди випиналося адамове яблуко. Вбраний Фарід був так само, як і я, хоча радше це я одягнувся як він: грубо сплетена вовняна накидка поверх сірого пірган-тюмбана[85] та жилетка. На голові в нього був коричневий паколь[86], трохи набакир, як у таджицького героя Ахмада-шаха Массуда[87], якого самі таджики називали Панджшерським Левом.

Рахім-хан познайомив нас із Фарідом у Пешаварі. Він сказав, що Фаріду двадцять дев’ять, але в того було таке втомлене та зморшкувате обличчя, що на вигляд він здавався років на двадцять старшим. Народився Фарід у Мазарі-Шаріфі та жив там до десяти років, а тоді його батько вирішив перевезти родину в Джелалабад. У чотирнадцять Фарід разом з батьком долучився до джихаду супроти Шураві. Вони воювали в долині Панджшер упродовж двох років, а тоді автоматна черга з гелікоптера розірвала батька на шматки. Фарід мав двох дружин і п’ятьох дітей. «Раніше їх було семеро», — з гіркотою розповів Рахім-хан, але двоє наймолодших дівчаток кілька років тому підірвалися на протипіхотній міні поблизу Джелалабада, а самого Фаріда той вибух позбавив пальців на ногах і трьох пальців на лівій руці. Відтак він перевіз дружин і дітей у Пешавар.

— Блокпост, — буркнув Фарід.

Я згорбився в кріслі, склавши руки на грудях, і на мить забув навіть про нудоту. Та я намарно хвилювався. Двоє пакистанських міліціонерів підійшли до нашого напіврозваленого «ленд-крузера», мимохідь зазирнули всередину і махнули нам, мовляв, проїжджайте.

Знайомство з Фарідом було