Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

а освітлювалося помешкання лише парою ламп, що стояли в кутку. Ми роззулися та ступили на солом’яний килим, розстелений на підлозі. Уздовж стіни на матраці, вкритому ковдрою з потріпаними краями, сиділи, схрестивши ноги, троє хлопчаків. Назустріч нам підвівся високий бородатий чоловік з широкими плечима. Вони з Фарідом обійнялися та поцілувалися в щоку. Фарід познайомив мене з Вагідом, своїм старшим братом.

— Він з Америки, — сказав Вагідові, вказавши на мене великим пальцем. Потім залишив нас і пішов вітатися з хлопцями.

Ми з Вагідом сіли попід стіною навпроти хлопців, а ті тим часом підстерегли Фаріда та видерлися йому на плечі. Незважаючи на мої протести, Вагід наказав одному з хлопчиків роздобути ковдру, щоб мені було зручніше на підлозі, і попросив Мар’ям принести чаю. Запитав, як нам їхалося з Пешавара, про шлях через Хайберський прохід.

— Сподіваюся, ви не наскочили на доздів[89], — сказав.

Хайберський прохід славився не лише особливим рельєфом, а й бандитами, які вміло використовували той рельєф задля грабунку подорожніх. Перш ніж я встиг відповісти, Вагід підморгнув і голосно промовив:

— Певна річ, жоден дозд не гаятиме часу на таку бридку машину, як братова.

Фарід перекинув найменшого з трьох хлопчаків на підлогу та лоскотав його між ребер неушкодженою рукою. Малий хихотів і відбивався.

— Принаймні вона в мене є, — видихнув Фарід. — А як поживає твій віслюк?

— Краще вже їздити на моєму віслюку, ніж твоєю машиною.

— Хар хара мішнассаг, — Фарід не поліз по слово в кишеню. «Віслюк віслюка впізнає здалека».

Вони обидва розреготалися, і я теж засміявся. З сусідньої кімнати лунали жіночі голоси. Мені було видно половину тієї кімнати. Мар’ям і старша жінка в коричневому хіджабі — імовірно, її мати — перемовлялися тихцем, переливаючи чай із чайника в заварник.

— Аміре-ага, то що ви там робите у своїй Америці? — запитав Вагід.

— Я — письменник, — відповів. І мені здалося, що Фарід на ці слова пирснув сміхом.

— Письменник? — перепитав Вагід, помітно вражений. — І ви пишете про Афганістан?

— Ну, так, писав був. Але зараз уже ні, — відказав я. Мій останній роман «Час попелу» був про університетського професора, який долучився до общини ромів після того, як застукав дружину в ліжку зі своїм студентом. То була непогана книжка. Дехто з оглядачів сказав, що вона «хороша», а один навіть ужив слово «захоплива». Та я чомусь раптом її засоромився. Сподівався, що Вагід не питатиме, про що книжка.

— Можливо, вам варто знову написати про Афганістан, — сказав Вагід. — Розповісти світу, що талібан робить з нашою країною.

— Ну, я не... я не зовсім такого типу письменник.

— А... — промовив Вагід, киваючи і ледь помітно червоніючи. — Вам, звісно, видніше. Не мені вам щось пропонувати...

Саме тоді Мар’ям і та друга жінка ввійшли в кімнату, несучи на невеликій таці дві чашки та заварник. На знак поваги я підвівся, притиснув руку до грудей і схилив голову.

— Солям алєйкум, — привітався.

Жінка, що загорнулася в хіджаб так, аби він прикривав нижню частину її обличчя, теж схилила голову.

— Солям, — відказала тихенько.

Ми не зустрілися поглядами. Я стояв, а вона наливала чай.

Жінка поставила переді мною парке горня і вийшла з кімнати так тихо, що з-під її босих ніг не почулося ні звуку. Я сів і сьорбнув міцного чорного чаю. Врешті Вагід порушив незручну тишу.

— То що привело вас назад у Афганістан?

— Любий брате, а що приводить їх усіх назад у Афганістан? — озвався Фарід, звертаючись до Вагіда, але затримавши на мені зневажливий погляд.

— Басі — різко сказав Вагід.

— Завжди одне й те саме, — не вгавав Фарід. — Продати землю, продати будинок, зібрати гроші та шаснути собі додому, як та миша. Повернутися в Америку і витратити гроші на сімейну відпустку в Мексиці.

— Фаріде! — гарикнув Вагід. Діти та навіть сам Фарід стрепенулися. — Чи ти забув про добрі манери?! Тут мій дім! Цього вечора Амір-ага — мій гість, і я не дозволю тобі отак мене ганьбити!

Фарід розтулив рот, уже готовий щось сказати, але передумав і змовчав. Обперся об стіну, пробурмотів щось дуже тихо і поклав спотворену ногу на здорову. Не відривав від мене звинувачувального погляду.

— Аміре-ага, пробачте, — сказав Вагід. — У мого брата язик ще змалечку вдвічі швидший за мозок.

— Насправді це моя провина, — відповів я, намагаючись усміхнутися під пильним Фарідовим поглядом. — Я не ображаюся. Слід було йому пояснити, які справи привели мене сюди, в Афганістан. Я не продавати нерухомість приїхав. Я їду в Кабул, щоб знайти одного хлопчика.

— Хлопчика, — повторив Вагід.

— Так.

Я витяг поляроїдну світлину з кишені сорочки. Побачив фото Гассана — і кірка на свіжій рані, завданій його смертю, знову тріснула. Я мусив відвести від нього погляд. Передав світлину Вагідові. Той уважно її роздивлявся. Поглянув на мене, потім знову на фото.

— Цього хлопчика?

Я кивнув.

— Цього хазарейського хлопчика?

— Так.

— Хто він вам?

— Його батько багато для мене означав. Оцей чоловік з фотографії. Він загинув.

Вагід кліпнув.

— Він був вашим другом?

Інстинктивно я хотів сказати «так», ніби на якомусь глибинному рівні теж прагнув зберегти батькову таємницю. Але брехні було вже й так задосить.

— Він був моїм зведеним братом, — я ковтнув слину. І додав: — Моїм незаконним зведеним братом.

Обернув чашку. Термосив її ручку.

— Я не хотів пхати носа.

— Ви й не пхали, — відказав я.

— І що ви робитимете з малим?

— Заберу в Пешавар. Там є люди, які про нього дбатимуть. Вагід віддав мені світлину і поклав грубу руку на моє плече.

— Ви — шляхетний чоловік, Аміре-ага. Справжній афганець.

Я внутрішньо зіщулився.

— Я пишаюся, що сьогодні ви — гість у моєму домі, — сказав Вагід.

Я подякував і кинув погляд на Фаріда. Той потупив очі та перебирав потріпаний край солом’яного килимка.

Трохи згодом Мар’ям та її мати принесли дві миски з гарячою овочевою шорвою та два буханці хліба.

— На жаль, ми не можемо запропонувати вам м’яса, — сказав Вагід. — Бо тепер тільки таліби можуть собі його дозволити.

— На вигляд дуже апетитно, — відказав я.

Смакувало теж чудово. Я запропонував Вагіду