Яцек Денель - Матінка Макрина

бракує. Я добре знала, що це для мене означатиме, що означатиме для нас усіх, посланих на пральню. І справді: не встигли монашки довідатись, уже Скрипіну скаржаться, що їм злодійок привели. А тому нас били. Нас били, щоб ми виказали, що ми зробили з краденою білизною, били, «аби покарати за злочин», били «для прикладу» і, врешті-решт, били заради самого задоволення, поки дві добріші москальки, родом із Петербурга, що приїхали до Мяделя як послушниці, побачивши, як з нами поводяться, почали в сестри Вавжецької, з котрою вони розмовляли французькою, дізнаватися про муки, яким нас піддавали раніше. А почувши лише частину нашої історії, бо лише впівголоса, крадькома, принагідно, коли нас ніхто інший не охороняв, вони так обурилися, що негайно виїхали, сказавши на прощання Скрипіну: Тут не монастир, а каторга сибірська. Ми повертаємося додому, а вас Господь за це варварство покарає. І справді, вони повернулися додому, а нас били не тільки «для прикладу», «для покарання», «для вистеження» і для задоволення, а ще й із помсти, що ті дві добрі душі просто в очі висловили те, що думають. А найбільше били сестру Вавжецьку за те, що вона про наше переслідування звітувала так, як я нині перед Святим Отцем звітую.

Врешті-решт, зовсім випадково з’ясувалося, хто краде білизну з мотузок: там у монастирі, на наше нещастя, мешкало двоє бідних віровідступників, один на прізвище Коморовський, а другий — Василевський, обидва василіяни, які, вочевидь, спраглі доброго життя й боязкі перед канчуками, без особливого спротиву покинули Унію; а через те що раніше я їх не знала, то й тепер не скажу, чи вони як пияки втратили будь-яке відчуття того, що в житті правильне, а що неправильне, тож легко погодилися з московським декретом, чи, можливо, спилися, не годні витримати своєї ганьби — досить, що крали вони що попало й носили до євреїв, де взамін за горілку залишали. А між тим також стягнуті з мотузок простирадла, сорочки, очіпки та що вони ще там встигали вкрасти. Потім стояли перед протопопом Скрипіним, а він їх сварив. Стояли, а я за тим спостерігала, як у театрі, через вікно, бо якраз у садку розвішувала нове прання, а вікна протопопа саме в садок виходили, день був сухий, спекотний. тож і вікна були відчинені навстіж. Вони стояли перед протопопом, похнюпивши голови, і аж шкода мені стало цих двох — Коморовського й Василевського, Василевського й Коморовського; вони стояли з утомленими обличчями, обвислими від пиття та печалі, стояли перед ним майже нерухомо, тільки трохи хитаючись від раніше випитих стаканів, і було враження, немовби замкнулися перед ними небо і земля.

*

Семашко, який знову зник із наших очей, бо, вочевидь, усі його сили поглинали поїздки Литвою та Руссю і гноблення кожного, хто ще перед залізним царським указом не скорився, — о, російські монастирі, живе пекло, скільки ж тут люди вистраждають, поки зійдуть змученими ногами в могилу! — прибув він, нарешті, до Мяделя восени того ж року Божого тисяча вісімсот сорок третього; мабуть, дійшло до його вух, що сестра Вавжецька, моя хоробра захисниця, розповіла про наші муки послушницям з Петербурга, а може, і те, що Вєрьовкіна трясла за барки та за двері його вигнала — досить, що він нас обох покликав до почесної зали, де зібралися монашки та діти, яких у тамтешньому монастирі тримали на вихованні. Він нібито щиро, польською привітався з нами, і взагалі польською нас зваблював, немовби до цього віровідступницького дьогтю хотів додати ложку польського меду — отак він у Мяделі вперше та востаннє до нас польською промовляв і зваблював, і вмовляв, і словом підсолоджував, і гримасами погрожував, і знову запобігав. Жаль, жаль, дуже жаль і дуже сумно, що вас так багато загинуло. Після цього спротиву ви під рукою маєте не тільки імператорське милосердя, а й ще божественну нагороду. А божественну нагороду може й імператорська супроводжувати; існують заможні монастирі, з великими земельними наділами, є оздоблені діамантами зірки, є привілеї. Погляньте, — він обвів поглядом дітей, які сиділи перелякані, вочевидь, відчуваючи невинними серденьками, що перед ними стоїть і говорить не єпископ, а ворог Христовий, — погляньте на цих діточок, на ці голівки біляві й чорняві, всі вони можуть бути вашими, всіх їх я ще сьогодні можу ввірити вашій опіці, тілом і душею — от і нагорода готова. І справді, там, куди він вказав, на столі, лежало щось загорнуте в папір, а що саме, мене не цікавило. Тоді я сухо сказала: Ти вже затямив, що заради Христа ми вміємо страждати. Заради Нього ми живемо й заради Нього, якщо треба, помремо. Якщо ми комусь і служимо, то Йому, а не цим кацапським схизматичкам; мабуть, тільки для того, щоб їх стражданнями навернути в нашу віру. Від цих слів зчинився рейвах між монашками, а найбільше чутно було один злий і писклявий голос: Вони прокляті, вони прокляті! А коли Семашко схилився до різок, щоб нам ними погрозити, сестра Вавжецька зі спокоєм промовила: Оцього ми якраз і прагнемо. Тоді ниций відступник, може, присоромлений, а може, тільки розлючений, випустив з руки оберемок щойно піднятих з долівки різок і звернувся до сестри Евзебії: Мати твоя очі виплакує, слухаючи про твою впертість, батько від гризот помер, — що було, певна річ, брехнею, бо старий Вавжецький залишив доньку сиротою, коли вона ще в колисці лежала, — ти великого сорому своїй родині завдаєш, родині шляхетній, в усій Новогрудській землі знаній; куди не підеш, усюди почуєш, як друзі Вавжецьким співчувають, що в них така донька, а як радіють вороги, що спротив тебе до пекла заведе. А сестра Евзебія — ніби нічого й не було, навіть не розсерджена — каже: Ти кажеш про пекло, бо ти вже там бував, і з пекла приходиш нас спокушати, з бородою ще пломінням сірковим обсмаленою. Деякі діти від цих слів розсміялися, що аж монашки почали їх сварити й лупити кулаками, а Семашко ще більше сторопів: Ти кому кажеш, га? Кому, га? — заскреготів він. Тобі. Хоч я й не знаю, чи можна мені це слово вживати, бо ж «до Тебе» ми промовляємо також у молитві до Господа, кажучи: до Тебе, милосердний і терплячий Господи, ми шлемо подяку, що Ти терпиш такого відступника. Тут монашки аж скипіли: вони заходилися її заглушати, пищати, верещати одна за другою, як зграя розлючених собак, а Семашко вже не польською закричав: Геть, псячі дочки! Геть, суки! І негайно