Василь Миколайович Шкляр - Троща

стало відомо про зраду, вона намагалася вигороджувати Стодолю, взявши від нього небезпечну і шкідливу думку про те, що можна перейти до ворога і при цьому нікого не всипати, що зрадник може керуватися якимись шляхетними намірами. Своє улюблене гасло «Ціль освячує засоби» арештована вживала для виправдання злочинних дій. І це при тому, що вона знала про підступний намір Стодолі захопити провідника Буревія.

Слідство показало, що колишня підпільниця заломилася морально. Вважала, що Організація слабка, знекровлена, кращі люди погинули і подальша боротьба в таких умовинах безцільна. Наші жертви, покладені на вівтар майбутнього, вважала марними.

Використання її в Тернополі як нашого агента підлягає сумніву, оскільки вона не зреклася зрадника Стодолі, постійно зізнавалася, що кохала його навіть після того, як він перекинувся до ворога. До того ж у Тернополі похований Стодоля, могилу якого вона неодмінно провідувала б, адже досі вважає, що його зліквідували без достатніх на те причин. Навіть в останній момент вона намагалася попередити сестру Стодолі Марію, аби та швидше втікала до УМГБ в Тернопіль. Тому відпускати арештовану до більшовиків ризиковано і небезпечно, позаяк вона знає дуже багато і може завдати Організації невиправної шкоди.

Маємо справу з тим випадком, коли необхідність у ліквідації агента сумніву не підлягає».

Такий присуд було винесено Михасі. Остаточний і беззаперечний.

Та не він мене вразив у самісіньке серце. І не смертний вирок Марійці, який у своїх висновках був схожий на попередній: знала, мовчала, приховувала, виправдовувала. Ці вироки були очікувані, тому не такі приголомшливі. А ось цей!

«…Спершу СБ не мала жодного наміру ліквідовувати всю родину Стодолі до кореня. Адже й інструкція Організації наголошує, що родина не несе відповідальності за злочин одного її члена. І це правильно, але, на нашу думку, тільки в тому разі, якщо інші члени родини прямо чи опосередковано не причетні до переступу. У нашому ж випадку справа мала інакший вигляд, тому ми підійшли до цього питання під оглядом співучасті. Тобто обставини склалися так, що ми мусили найперше взяти вищу ціль, а саме: убезпечити Організацію від подальших загроз з боку людей, які вороже налаштовані проти революційного підпілля і нашого руху.

Тому, окрім Ярослава (Сума) та Марії Мандзюків, була доконечна потреба зліквідувати і їхню матір Анну. Спершу не було найменшого наміру заарештовувати цю старшу жінку, але вона повелася вкрай агресивно і непередбачено. Озлоблена смертю своїх синів, Анна Мандзюк відкрито виступила проти цілого підпілля з погрозами та нахвалянням видати всіх, кого знає. Вона і в Раковці, і в Багатківцях, і в Соснові всім казала, що її Василя вбили наші задурно. Зустрівши Теклю Куряник, яка пасла кіз на вигоні, Анна таке говорила:

— Мого Василька забили наші, бо хтіли його поста. Він був високим провідником, то заздрісники його застрілили, аби їм легше сі дихало.

А Пилипові Гишці казала, беручи воду з його студні:

— Най тепер вважають гироди, за Василька й Славка я їм не змовчу, всіх до їдного всиплю. Я знаю, де вони сі ховають.

Анна вже всім так допекла погрозами, що люди стали її боятися, обминати, а стрівши кого-небудь з підпілля, запитували:

— Чого та відьма досі на волі ходить? Чи ви хочете, щоб ми через неї всі на Сибір загриміли?

І то не лише в Раковці, а по всіх довколишніх селах пішла вимога ліквідувати родину Стодолі. Селяни вже прямо казали:

— По якому це воно виходить? Через них стільки найкращих людей погинуло, а вона ще й далі застрашує. Бо знає усе про нас.

І справді, Анна Мандзюк відала дуже багато. За три роки свого переховування вона квартирували по хатах відданих нам людей, виконувала деякі доручення Організації. Перед нею не конспірувалися повстанці, котрі приходили до Василя (Стодолі) та Славка (Сума). Усі вони тепер опинялися під загрозою.

Крім того, не було сумніву, що Анною займеться Тернопільське УМГБ, яке вже обробляло її дочку Марію та майже невістку Михайлину Стасів, а її брат Олексій Пронишин (Гак) — той уже давно працював із гебістами. Це теж становило велику загрозу нашому рухові.

Тому ухвала революційного суду тут збіглася і з волею громади, і з очевидною необхідністю.

Окрему проблему створював також найменший син Анни і брат Стодолі Володимир (Влодко), який хоч був ще дитиною, а проте бачив, чув і знав не менше за багатьох дорослих. Знав чимало наших людей в обличчя, був свідком арешту матері та сестри, запам’ятав тих боївкарів, які переводили арешт. Відтак Влодко міг всипати і їх, і тих підпільників, котрі заходили до Мандзюків раніше. Отже, через нього постраждали б не лише наші бойові друзі, але і їхні родини, тобто й такі само діти. Чим же Влодко ліпший за них? До того ж він один, а їх багато.

Ми були впевнені, що оперативники Тернопільської УМГБ сповна використають малого у своїх агентурних цілях. Нам добре відомо, як більшовики безсоромно залучають дітей, особливо безпритульних сиріт, для боротьби з нами. Вони засновують цілі вишкільні центри, куди добирають дітлахів з дитбудинків, сиротинців і вимуштровують із них шпигунів. Потім ці діти, перевдягнуті в жебраків чи пастушків, ходять полями, лісами та селами й вистежують повстанців.

Отже, ми й тут мусили взяти за вищу засаду добро справи, винісши вмотивований вирок — ліквідація.

Постій, дня 3. ХІ.1947 р. «579».

Я чув, як у моїх скронях шумує кров.

Окрім суворих присудів, щось іще різонуло мене по живому в логічних висновках «579-го». Я знов пробіг очима щільно надрукований текст і зачепився за фразу: «І це при тому, що вона знала про підступний намір Стодолі захопити провідника Буревія». Я спотикався об цю думку ще тоді, коли провадив переслухання Міська. А після невдалого атентату на Стодолю, коли вони обоє — і Місько, й Стодоля — щезли невідомо куди, мене ця думка переймала дедалі гостріше. Тепер вона знов випірнула з якогось чорного споду моєї свідомості. Як м’яч із води — що глибше його занурюй, то з більшою силою він виринає на поверхню.

Ось вона, ця крамольна приблудна думка: «А раптом Стодоля не збирався захоплювати Буревія? А що, коли він справді, задубівши з гранатою в зубах у багні, не з власної волі потрапив до рук більшовиків і вдав, що здається, а далі вже змушений був вести свою особисту гру з ворогом. Водив шміраків за ніс, обіцяв їм зловити Буревія, вигадував що завгодно, аби лиш москалі після розгрому трощі не тероризували людей, не робили ревізій, не стягували репресій на довколишні села над Стрипою. Інакше чому він не перевірив, чи Місько копає криївку в Рогальського для Буревія? Досвідчений есбіст і конспіратор, Стодоля мусив би в першу чергу пересвідчитися, чи Місько готується до зустрічі з Буревієм, чи тільки напускає туману задля якоїсь афери».

Не перевіряв, не цікавився. То