Василь Миколайович Шкляр - Троща

Зайшов Броз. Мені здалося, що його очі почервоніли.

— Прочитав? — спитав він.

— Так.

— Все правильно?

— Окрім одного.

— Тобто?

— Влодко…

— Що Влодко?

— Можна було щось придумати.

— Наприклад?

— Вирок уже виконано? — спитав я.

— Так.

— Тоді все. Що тут думати.

— Жаль, — зітхнув він. — Повір, мені дуже жаль.

Я не знав, про кого він говорить. Можливо, про Михасю. Чи про всіх разом. Михасю, Марійку, Анну, Влодка.

— Але треба рухатись далі, — сказав Броз. — Зима, вважай, на носі.

Це означало, що час готуватися до нових умовин підпільної праці. Перш ніж випаде сніг, мусимо осісти в криївках безвихідно.

— Я хочу, щоб ти залишався тут, — сказав Броз.

— У нас із Сірком надійне місце. До весни перебудемо.

— Ти досі думаєш, що тримаєш пункт зв’язку над Стрипою, — Броз хотів усміхнутися, але не зміг. — Ні, ти слідчий СБ. За певних обставин матимеш специфічну роботу і взимку. Тому ти потрібен тут.

— Це наказ?

— Якщо хочеш — прохання. Але я не розумію, чим тобі не подобається цей бункер.

— Не знаю, хто тут бував раніше, — сказав я. — Може, є вихідці.

Вихідцями ми називали підпільників, котрі пробували у тих криївках, до яких вони не поверталися зимувати. Це, певна річ, становило серйозну загрозу і суперечило правилам конспірації.

— Таких немає, — сказав Броз. — Ті, хто бував у цьому бункері, мертві. Інакше я би в ньому не лишився.

— Ти теж зимуватимеш тут?

Язичок вогню у лампі помітно осів, вона почала чадити. Треба було долити нафти.

— А ти хотів сам зайняти такі хороми? Тут будемо ще я і Змій.

Він узяв зі столу прочитані мною аркуші, склав їх учетверо й заховав до спідньої кишені.

Я був залюблений у Змія, одначе замислився. Вкрутив нижче ґніт, щоб менше чадив, і подивився на Броза.

— Тоді я теж маю прохання.

— Кажи.

— Я приведу Сірка.

— Добре. Приводь його вже.

Вогник над ґнотом пихнув і погас, з отвору скла потягло чадом.

— Зараз засвічу каганець, — сказав я.

— Не треба, мені пора.

Броз ще трохи постояв у темряві, ніби чогось не домовив. Іноді в темряві легше говорити, ніж засвітла.

— Ти пам’ятаєш ту весну? — спитав він з такою довірою, що в мене защеміло серце.

— Пам’ятаю.

— Хто б тоді міг подумати, га?

Броз пішов до виходу. Уже під люком сказав:

— Від мене там нічого не залежало. «579-й» був непохитний.

Він підняв люк, впустивши під землю хвилю свіжого повітря. Але не світла. Надворі стояла глупа ніч.

Мені здалося, що я вигукнув уголос: «Розстріляв я офіцера і любов свою!»

Мимовільне пророцтво збулося. Офіцером був Стодоля в погонах совіцького капітана, а розстріляною любов’ю — Михася.

Я засвітив каганчика і теж нашвидку зібрався в дорогу.

Ще затемна мусив дістатися до криївки під заростями чортополоху.

Як ти там, друже Сірку? Живий?

3

Зима принесла ще одну несподіванку.

Коли після зміни я повернувся до гуртожитку, на вході мене поманив пальцем «дядя Коля», що чергував за вахтерським столиком. Я підійшов, та він ще раз настирливо покивав пальцем, щоб я нахилився до нього ближче. «Дядя Коля» був чимось дуже схвильований. Він так глибоко дихнув мені у вухо випарами плодоягідного вина, що я боявся, аби алкоголь не проник у голову.

— Вам, ето самоє, тіліграма…

— Мені-і-і?

Я у своєму житті ще не отримував телеграм, тому подивився на нього з підозрою: чи не наплутав він чого-небудь підп’януруч?

«Дядя Коля» висунув шухляду з вахтерського столика, хоча вся пошта зазвичай лежала на пристосованих для того поличках, розділених за абеткою на окремі комірки. Я туди ніколи не зазирав, бо, як уже казав, раз на два тижні запитував свої листи на Головпошті, хоч мені ніхто не писав, як тому бідному полковникові, який ніяк не міг дочекатися пенсії. Ніхто, окрім Юрка Паєвського, але й він озивався рідко, знаючи, що наші листи «під увагою».

«Дядя Коля», крадькома повівши довкола сльозавими очками, чи ніхто нас не бачить, подав мені рудий папірець.

— Візьміть, ето самоє.

Я пробіг очима наклеєну друковану стрічку. Це була не телеграма, а якась зашифрована штафета. Всього на чотири слова. «Поїзд… прибуває… вагон… Жуков». І кілька цифр: номер потяга, вагона та число прибуття.

«Дядя Коля» так затамував подих, що не чути було перегару. Випари плодоягідного вина натиснули на шлунок, у животі в нього кавкнуло. Дещо знаючи про мене, він не мав сумніву, що це шпигунська шифрограма.

— Ого! — сказав я. — Маршал Жуков викликає мене на з’їзд ударників комуністичної праці.

«Дядя Коля» глитнув повітря, його масивна ковінька, зіперта на стілець, гримнула на підлогу.

Я підняв її, подав старому і рушив до своєї кімнати.

Гм, Жуков… Це була не стільки конспіративна хитрість, як жарт Юрка Паєвського, котрий доточив до свого повстанського псевдо «ов», що начебто мусило додати йому захисного імунітету. Так чи ні, але в суботу вранці мені треба було зустріти дорогого гостя на залізничному вокзалі, і я мізкував, як то зробити (якраз на цю суботу випадала моя зміна).

Був лише один рішенець. Поговоривши з Довбнею, я попросив Йосипа підмінити мене, і він, щира душа, погодився, хоч відгарувати дві зміни поспіль у ЦРМП — то справдешній Армагеддон, дарма що свідки Єгови тлумачать його як Господнє очищення від земної скверни. Резон тут був ще й у тому, що, поки Йосип відбуватиме зміну, я зможу привести Юрка в гуртожиток, де нам ніхто не заважатиме.

Раннього зимового ранку я походжав платформою біля третьої колії, піднявши комір плаща, який тепер заміняв мені тепле пальто. Зима видалася м’якою, навіть до Різдвяних свят не всипала снігу, і хоч як Стефа вмовляла мене купити щось до сезону, я навідріз відмовився. Мусив заощаджувати кожну копійку, а після скажених морозів, які я пережив «на ведмедях», наддніпрянська зима здавалася затяжною осінню.

Оголосили, що потяг запізнюється на годину, і я, чоловік помисливий та підозріливий, подумав, що це якось пов’язано з приїздом мого молодшого неблагонадійного друга. Хоча залізничні служби мусили б ставитися до Жучка з особливою прихильністю. Сидячи рік під час досудового слідства в камері-одиночці, він постійно гортав одним-єдину книгу, яку йому дозволили читати поза більшовицькою агітаційною літературою. Це був грубезний фоліант на тисячу сторінок під назвою «Железные дороги Советского Союза», і Жучок чомусь вирішив, що такі знання йому знадобляться в майбутньому. Їдучи в «телятнику» до Воркути, він краще за конвоїрів орієнтувався, де яка вузлова станція і котра може бути кінцевою, після чого їх поженуть етапом чи «сплавлять» по ріці поромом до місця призначення. Тих, що залишаться живі. Бо на кожній станції з вагона викидали мертвих, і їм, ще живим, начебто мало ставати вільніше в досі напханому вщерть