Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

Взагалі вони мали із землянами багато спільного: пара рук, пара ніг, тулуб та голова. Мабуть, закони еволюції для всіх планет однакові, і природа обирає найраціональнішу побудову тіла, найбільш пристосовану для боротьби за виживання.

Коли з'явилося троє голушкоїдів, Льоха від несподіваного вигляду свого друга трохи отетерів, але вчасно опанував себе:

— Ось ти справжній який! І чого очі таки великі? У вас що, на планеті темно?

— Не знаю… Але у вас на планеті для нас сонце світить надто яскраво.

— Блостере, а як ти впізнав, що рудий тубілець — це Маняма? — поцікавився Мозя.

— Розумієш, — Блостер весело підморгнув онуку, — нам у загоні в тіло вживляли мікрочіпи, які вловлюють флюенси швидких нейтронів. Вони особливо індивідуальні і при схрупчуванні матерії…

— Та не слухай ти його! — реготнув Флоквел. — Це він тобі баняки катає! Прийомчик хус він побачив! Онука навчав прийомів, га, старий? Схрупчування матерії… Флюенс швидких нейтронів… Мікрочіпи під шкірою… Спритний памороки забивати, Блостере, ой і спритний!

Пореготали. Голушкоїди з цікавістю розглядали Льоху. Розпитували один одного хвилин із двадцять. Тубільця з усіх боків просканували комунікатором, мову його було вивчено мовними аналізаторами, все упаковано в інформаційну базу. Льоха був так захоплений дивовижними подіями, що забув про все на світі. Ще б пак! Хто може похвалитися другом з іншої планети? І що цей друг жив у твоїй квартирі, та й ще у вигляді рудого кота? А знайомство з інопланетними рятувальниками та дідусем Блостером?

Як не відтягував Льоха момент розставання, але все ж таки він настав:

— Знаєш що, Льохо, — сказав дід Блостер, — я звернуся за дозволом на твій візит до нашої служби космічних контактів. Якщо буде добро, то ти обов'язково побуваєш у нас. На жаль, нам не дозволяють залишати на інших планетах свої речі, це може мати непередбачувані наслідки для розвитку вашої цивілізації, але ти нас не забувай. Я думаю, що ми з тобою ще обов'язково зустрінемося. Дякую тобі за Маняму!

Льоха розгублено кивнув і потиснув простягнуту дивовижним другом долоню з незвично довгими пальцями.

— Бувай!

— До зустрічі…

І всі четверо інопланетян неквапною ходою рушили у бік зоряного буя.

Розділ 25. Аркуда, карачун та рудий кіт Маняма

Кільце татар звужувалося. У руках киян залишилися лише княже подвір'я та Десятинна церква. Град Володимирів був завалений мертвими тілами. Десь на морозі ще парувала тепла свіжопролита кров, десь вона застигла, перетворившись на незвичайного бурого кольору лід. Обличчя війни криваве… І кружляли, кружляли над містом чорні круки, бачили щедру для себе поживу.

І брат Іов, і Ратибор, і Петько були живі, тільки княжий гридень поранений у ліве плече татарською стрілою. Монах обережно зробив надріз гострим, наче бритва, захалявним ножем. Поки монах різав плече, Ратибор навіть не скривився, лише погляд відвів убік та губу закусив. «Я б так не зміг», — чесно визнав Петько, згадавши, як у поліклініці йому робили укол. Він навіть і зараз зморщився, уявивши, як голка входить у його тіло.

Утрьох вони пробилися до княжого подвір'я і зараз замкнулись у стайні. Стайню татари бажали взяти цілою. В ній стояло десятки три добрих коней, і нападники вирішили долучити їх до свого табуна. Через те захисникам через тлумача[93] запропонували відчинити ворота добровільно. Щоб захисники вирішили «правильно», їм дали час подумати. Так трійця отримала невелику передишку.

— Що робитимемо? — суворо запитав Ратибор, коли брат Іов закінчив перев'язку.

— Князів терем загорівся, — сказав Петько, дивлячись у невеличке віконце, — он як палає! Так і стайня може зайнятися.

— Будемо уповати на Господа! — відгукнувся монах і собі глянув у віконце на Десятинну церкву. Заважали кущі, хоч і без листя, але щільні й високі.

— Начебто бороняться, видно погано, — невпевнено сказав монах. — Бог їм у поміч!

— Я ось що придумав, — раптом запропонував Петько, — а що, як нам тут, у стайні, самим пожежу зробити?

Ратибор здивовано кліпнув, а брат Іов знизав плечима:

— У тебе, парубче, з головою хвороби не сталося? Нащо нам тут пожежа?

— Ось що, — що далі, то впевненіше заговорив Петько, натхненний своєю ідеєю, — ми трьох комоней осідлаємо і приготуємося, а інші злякаються. Ми трохи почекаємо, а потім ворота відчинимо, вони нам шлях крізь татар проб'ють, а ми за ними. Поки бесермени до тями прийдуть, ми вже далеко будемо!

— А що? — посміхнувся Ратибор. — Гарна вигадка! Молодець, Петре!

Вони негайно взялися до справи. У кут стайні натягали сіна, Ратибор застукав кресалом, викрешуючи вогонь. Незабаром потягнуло димком. Коні захвилювалися, застукали копитами, заіржали, почали хропти — що далі, то сильніше. Петько підійшов до Агні й ласкаво погладив гриву:

— Не хвилюйся, друже, все буде гаразд! Все буде просто чудово!

— Відходити будемо на захід сонця, до князя Данила, більше все одно немає куди. Либідь перейдемо нижче Києва, а до річки лісом… Головне — з Києва вибратися! Ти, брате Іове, і ти, Петько, тримайтеся середини табуна.

— А ти, Ратиборе? Невже нас залишиш? — з тривогою у голосі запитав Петько.

Не стільки від питання, скільки від того тону, яким його було поставлене питання, очі княжому гридневі запекло. Щоб ніхто не побачив зрадницької сльози, Ратибор відвернувся, наче поглянути у віконце, змахнув долонею сльозу і тільки потім відповів:

— Та ні, Петре, куди ж я без вас? Я піду у голові табуна, адже комоні мають знати, куди їм рискати, а то розбіжаться поодинці. Вони ж комоні, не люди…

— Небезпечно, брате Ратиборе!

— Нічого, брате Іове! Господь Бог милостивий…

Вогонь розгорявся, сильніше хвилювалися коні. Декотрі вже намагалися збити чи перестрибнути перегородки у своїх стійлах. Дим густішав і нарешті повалив крізь віконця.

Друзі осідлали коней і зібрали весь табун біля воріт. А знадвору вже долинали схвильовані голоси татар. Вони побачили дим і нічого не могли зрозуміти. Невже ці дивні русичі бажають спалити себе самі? Ратибор, вже у сідлі, дивився у шпаринку, сподіваючись вловити сприятливий момент для прориву. Тут почувся грізний гуркіт обвалу — рухнула Десятинна церква. Усі татари повернулися у той бік, і Ратибор не став гаяти часу. Він відкинув колоду і штовхнув ногою браму.

* * *

— Стійте! — раптом заволав Льоха. — Манямо, стій!

Усі зупинилися.

— Що? Що трапилося? — Маняма кліпнув великими віями.

— А Петько? Ви підете, а як я буду шукати Петька?

— Який ще Петько? — запитав Блостер.

— Як я міг забути?! — схопився за голову Маняма.

— А хто такий Петько і куди він зник?

— Це мій друг, а куди він зник, я й сам не знаю. Але зник через цього вашого