Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

гартується сталь. Цим мечем можна буде перерубати весь полк, перш ніж лезо затупиться!

Коваль прикладає сталь до ока, щоб розглянути поверхню, а тоді нервово зиркає на Вінґе.

— Невже ця сталь із мого горна?

— Власне це я і прийшов запитати.

Коваль кладе заготовку на край долоні, шукаючи центр ваги.

— Це стосується мого учня? Відбитки молота належать Альбрехту. Ви з консисторії? Його занесло в єресь?

— Я з управління поліції.

— Ще гірше.

— Розкажіть про нього.

Коваль розводить руками.

— Хлопець здібний, йому лише потрібен час для навчання. Це нелегка праця, скажу я вам, треба мати силу в руках і голову на плечах, а ще бути пильним і точним. Щоби стати майстром, я склав традиційний іспит. Інші хлопці налюрили в миску, а тоді схопили мене й поголили голову. Пекло немилосердно, навіть не так шкіра, як образа. Думаю, на Альбрехта чекає така ж посвята, якщо, звісно, не стане на заваді його походження. Хлопець і його кузен прийшли сюди з рекомендаційним листом із півдня. Виявилося, що ми далекі родичі. Я взяв Альбрехта учнем, а його юного кузена Вільгельма помічником, аби доглядав за міхами, поки зміцніють руки.

— А як щодо їхньої віри?

— Гернгутери. Звісно ж, я звернув увагу на те, що вони не ходять до церкви і моляться чужою мовою. Та обидва були старанні й мирні, тож я вирішив на це не зважати. Доб­рі учні на деревах не ростуть, особливо такі, котрі за свою працю просять лише тарілку з їжею і дах над го­ловою.

— Альбрехт — це той старший, білявий, із великими кулаками, а Вільгельм — чорнявий, щуплий, схожий на Альбрехта, наче брат?

Коваль ствердно киває.

— У п’ятницю зранку хлопці проспали, як ніколи. Я пішов перевірити їхню кімнату, але там ніхто не ночував. Відтоді жодної звістки. Я тепер і майстер, і служник, і сам палю в горні. То хлопці у вас? Що вони накоїли?

Вінґе на якийсь час замислюється.

— Знайдіть собі нових учнів, ці не повернуться.

Коваль розкриває рота, щоби поставити запитання, але, зустрівшись поглядом із Вінґе, стуляє вуста. Обидва підводяться: Вінґе — щоби вирушити назад, а коваль, щоби роздмухати жар. Чоловік важко зітхає, беручись за руків’я міхів.

— Напевно, то моя кара за те, що дозволив невірним кувати дари божі…

— Ви про що?

Коваль зиркає на Вінґе — невже той нічого не зрозумів?

— Про мир, звісно ж.

Еміль іде. По той бік огорожі чути мугикання коваля у такт сопінню міхів.

— Слава Ґуставу, найкращому із королів; за нього завжди були рівні шальки терезів.

6.

Дощ періщить по дахах, затікає в кімнату Карделя і приносить прохолоду. Із кожним днем судоми слабшають, і Мікелеві стає легше. Хай там як, а йому не звикати до лікарняного ліжка. Кардель знає, як лікуватися — якомога більше спати, дозволяючи виснаженому тілу відпочити. Прокинувшись, утоплює погляд у нікуди і навмисне сповільнює кожну думку, щоби заповнити час і зекономити сили. Спить міцно, без снів, із відчиненим вікном і хроп­лячи на всі заставки.

Поступово недуга відступає, і Кардель навіть виходить на сходи, де підловлює сусідського хлопчака й обіцяє щед­ро віддячити за декілька страв із сусідньої корчми. Кардель поглинає все, що той йому приносить,— і оселедця, і солонину — так, ніби вперше у житті бачить їжу, навіть не думаючи про те, що все це записується у борг. А коли малий, шпортаючись, притягує барило пива, то пальт аж не тямиться із вдячності.

Одна думка ніяк не дає Карделеві спокою. Здається, все його життя — то перерви між бійками. Суперники трапляються різні, хтось навіть сильніший, але Мікелеві завжди вдається відплатити тією ж монетою, ще й із лишком. Кардель безперервно, крок за кроком й удар за ударом, прокручує в голові поєдинок з Петтером Петтерссоном, і щоразу приходить до того ж висновку: суперник був більший, швидший, сильніший і не менш загартований, ніж він сам Кардель. І попри все живим залишився саме Мікель. Йому здається, що сталася якась дивна несправедливість, і ця думка терзає його сумління й переслідує, як напасть. А тим часом надворі вже осінь.

Кардель починає ходити, спершу по кімнаті, по десять кроків, не більше. Потім пробує силу, підіймаючи ­спочатку стілець, потім стіл, і врешті — тапчан. Кардель опускає­ться і піднімається сходами, аж пече в горлянці, а серце мало не вискакує з грудей. Врешті виходить надвір, під стіни Содому — Міста-між-мостами, обходить квартал і повертається назад. Із кожним днем прибуває сила. Вреш­ті Кардель дістається аж до площі Єрнторґет, дожидає там дівчат із кошиками і просить передати, що розшукує Лотту Еріку, падчірку Франса Ґрю, що мешкав у кварталі Марія Маґдалена.

Запустивши вістку, Кардель замість ціпка підпирається руків’ям віника і шкандибає до порту, щоби знайти візок. Якийсь чолов’яга щойно вивантажив мішки з борошном і залюбки погоджується підвезти Мікеля на північ міста. До того ж, безкоштовно, бо, як виявилося, у Карделя ні гроша за душею. Коло митниці пальт дякує візнику й обмінюється кількома словами з митниками, ті знизують плечима і випускають його за шлаґбаум.

Відчувається, що Мікель ще не зовсім оклигав — від напруженої ходи по вкритих сухою травою горбах під сорочкою тече піт. Проминувши заросле чагарниками узлісся, він відчуває полегшення — далі починається рівнина. Невдовзі Кардель упізнає знайомі стежки, минає галявину, коло якої сплетені навхрест галузки позначають яр, іде вздовж струмка, що в’ється згори, і врешті знаходить дерева, під якими серед каміння лежить попіл від багаття. Нікого немає. Кардель стає на коліно, пробує — земля ще досі тепла.

— Ти тут?

Ні шереху. Та коли Кардель повертає голову, Ліса-Одиначка стоїть зовсім поруч. Вона нітрохи не змінилася, таке враження, що недоля відкупила її від плину часу. Те саме обличчя, той самий подертий одяг. Дівчина уважно приглядається до Карделя, і той зауважує ледь помітну через родиму пляму тривожну риску.

— Ти не дбаєш за собою.

— Раз мені вже співчувають волоцюги, значить справи насправді кепські. Не хвилюйся, я хворів, але вже потрохи одужую. Скоро стану міцнішим, ніж був.

Кардель зніяковіло замовкає, а тоді відповідає на німе запитання Ліси.

— Я все ще не знайшов її.

Ліса-Одиначка підходить ближче і сідає на відламану гілку.

— Уже осінь. Я чекала, скільки могла. Насувається зима, лисиці і зайці риють глибокі ніри, скоро з’являться вовки. Вогонь буде все важче розпалювати вогкими трісками. Мені пора вирушати на південь.

Кардель киває.

— Я так і думав, та все ж радий, що застав тебе тут. Хочу, щоби ти знала — я не здаюсь.

Вони ще деякий час бесідують, а тоді Кардель іде.

Ліса-Одиначка ще довго чує зітхання і прокльони, коли пальт спотикається через коріння. У землянці чекає вже давно спакована торба з її пожитками. Усе готово, Ліса закриває отвір землянки гілками і закидає торбу на плечі. Рушає спершу стежкою до Уґґлєвікена, де досі зеленіє барвінок і доцвітає пізньоцвіт, збирає оберемок темної зелені та квітів, а тоді повертається тією ж дорогою до галявини на лісовому схилі. Знаходить потрібне місце й розчищає землю від гілок і трави. Дівчина спала тут протягом усього літа, де лише якийсь лікоть землі відділяє її від дитини, якої вона ніколи не бачила. Та ночі вже занадто холодні, дощ невблаганно січе