Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

Я таки дійсно забагато випила. Тож уявляю дуже виразно: маленького хлопчика із зелено-золотавими очима, незграбними колінцями та беззубою посмішкою. Реальність цього образу зносить мене. Можливо, це те, що сталося десь в інших версіях нашого життя, у тій версії, де я знайшла Джека першою? Або в той день він би просто сів до того клятого автобуса? Заплющую очі й зітхаю, намагаючись відправити уявного малюка туди, де він має бути, — до Країни Небувалії.

— То ти колись кинула його шукати?

Її м’яке тихе питання роззброює мене.

— Так.

Вона якось дивно дивиться на мене, можливо, тому, що це пролунало важче, з більшою покорою, ніж мало б. Вона різко втягує в себе повітря — це для мене єдине попередження про те, що небезпеки мені не уникнути.

— Лорі, ти знайшла його та нічого мені не сказала? — видихає вона, вилупивши очі.

Намагаюся збрехати переконливо та досить швидко.

— Ти що, ні! Звісно, ні! Тобто, Боже, я хочу сказати, ти б дізналася, якби я знайшла його, а ти не знаєш, тобто, я нікого не знайшла.

Подруга мружить на мене очі, а я впадаю в паніку, бо вона вчепилася, мов собака в кістку. Мов собака-нишпорка в стейк на кісточці.

— Гадаю, ти від мене щось приховуєш. Кажи, бо я в церкві закидаю Оскарову родину своїми трусиками.

Хитаю головою.

— Та немає чого розповідати, — намагаюся видушити легковажний смішок, але докладаю забагато зусиль, тож він виходить надто сильним.

— О мій Боже! Таки щось є, — каже вона, випростуючись. — Лорі Джеймс, ти розповіси мені цієї ж довбаної миті, або я присягаюся, що й вікарія трусами закидаю.

О, якби вона не так добре мене знала, або я хоча б не нахлебталася шампанського до втрати розуму.

— Ні, — усе, що вдається мені вичавити із себе. Я не наважуюся дивитися їй в очі.

— Чому ти мені не кажеш? — у її голосі вже чути біль.

Почуваюся ідіоткою, беру її за руку.

— Давай просто поговоримо про щось інше.

— Я не розумію, — відказує вона, потім завмирає та повільно, повільно виймає свою руку з моєї. — Курво. Лу.

Я ще не можу на неї дивитися. Я хочу. Я хочу голосно розсміятися, сказати щось розумне, те, що зупинить біду, яка насувається. Але шампанське зловило мене й веде, а я біжу по тому сліду, мов заєць, що не може вирватися зі світла фар на нічному шосе.

— То був Джек.

Вона вимовляє це не запитально. Вона виголошує кожне слово, немов суддя — вирок, немов вона завжди це знала. Потім задихається — запізніла реакція, — затискає рукою рота. Я хитаю головою, але вуста мої тремтять, я не можу пропхнути крізь них брехню.

— Джек був автобусним хлопцем.

— Припини казати це, — шепочу, а гарячі сльози течуть по щоках.

Вона охоплює голову руками.

— Сар… — я намагаюся випростатися, ставлю свій келих на стіл.

Коли я опускаю долоню їй на плече, вона знизує ним, струшуючи мою руку. Я майже хочу цього. Я сиджу, чекаючи в агонії, потім вона різко підводиться на ноги.

— Я завжди знала, що тут щось є. Мабуть, мене зараз виверне, — вона біжить до ванної кімнати.

Я думаю про Делансі-стрит, про ті часи, коли тримала її волосся над раковиною після великих гулянок. Усвідомлювати, що саме я довела її до такого стану, — найгірше відчуття у світі. Розумію, що машинально йду за нею, але можу лишень тинятися мовчки під дверима, слухаючи її блювотні спазми. Потім сідаю назад на канапу. Коли вона повертається за кілька хвилин, бліда та виснажена, сідає на стілець навпроти мене, а не на канапу поруч.

— Ти його одразу впізнала?

— Будь ласка, не треба, — прошу я.

Не знаю, як бути з оцим усім. Я гадала, це все вже історія, подумки так і робила, але зараз вона знову з’явилася наперед очі.

— Ми були друзями такий до дідька довгий час, Лорі. Кажи мені правду.

Звісно, вона має рацію. Наша дружба заслуговує на чесну розмову.

— Так, — кажу беземоційно. — Я впізнала його в ту самісіньку мить, коли ти представила нас одне одному. Звісно, упізнала.

Я не можу видушити з себе нічого, крім шепоту. Слова ріжуть моє горло, мов лезом.

— Чому ти мені не сказала? Ти могла б сказати мені там і тоді, або принаймні наступного ранку, або в якийсь інший клятий день, — вона говорить, голос її здіймається. — Ти мала мені сказати.

— Мала? — повторюю. — Мала я, Саро? Коли? Коли ти привела його додому й заявила мені, що за цього чоловіка ти вийдеш заміж? Що я мала казати? «Ах, дорогенька, тут у нас така якась дурна плутанина сталася, ми з тобою ненароком в одного хлопця закохалися»? — Я проводжу рукою по заплаканому обличчю. — Ти думаєш, я цього не хотіла? Гадаєш, я не думала про це щодня?

Ми дивимося одна на одну.

— 2009-й, — каже вона, рахуючи роки, пальці її тремтять. — Чотири роки — і весь цей час ти була таємно закохана в мого хлопця й гадала, що це не досить важливе, щоб сказати мені?

Я не можу захиститися й не можу чекати, що вона мене зрозуміє. Маю сумнів, що все було б так само, якби вона опинилася на моєму місці.

— Я не любила його таємно, — відказую, розчавлена. — Це була неможлива ситуація, я ненавиділа її. Я передати не можу, як я її ненавиділа.

Вона мене не чує, як слід. Не думаю, що вона зараз на це здатна: шок усе ще діє на неї.

— Усі ці дурнуваті вечори, що ми провели разом на Делансі-стрит… — вона повільно хитає головою, викидаючи шматочки нашого життя в повітря та складаючи їх знову в новий жахливий візерунок. — Ти чекала на влучний момент, щоб ухопити його пазурами?

Вона поводиться жорстоко, бо їй болить, але я не можу їй допомогти та вкусити у відповідь.

— Звісно, що ні, — говорю вже голосніше, чітко та жорстко. — Ти знаєш мене надто добре, щоб чекати від мене такого. Я робила все, кожного клятого дня, щоб не відчувати до нього нічого.

— Я маю тобі подякувати? — вона повільно мені аплодує. — Молодець, Лорі! Ти