Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

11.2

 

***

Дідок-настоятель зголосився показати принцесі храм і його околиці. Звісно, хранителі напросилися в супровід, незважаючи на невдоволення Лін.

Ха, невдоволення! Це ще м’яко сказано. Після закінчення всіх формальностей, пов’язаних із Дзеркалом (хвалебні промови звучали голосно і чітко, заздрісні – пошепки), Марк пообіцяв:

– Ще раз потягнеш руки куди не треба – сам їх відірву! І запам’ятай на майбутнє – хранителі тут ми, а не безголова дівка!

Карі був не настільки категоричний, але сенс заяви залишався тим же:

– Лін, дуже тебе прошу, не треба торкатися незнайомих предметів. Скажи мені! Я, якщо щось трапиться, просто трохи змінюся, і отрута знищиться. Будь ласка, пообіцяй більше так не ризикувати, гаразд?

Вона дала слово. А що було робити під його благальним поглядом? І тепер Лін злилася (головним чином на себе) за необачну обіцянку, яку вона не зможе виконати. Чому? Для неї в цьому світі майже все поки залишалося незнайомими.

Але погода стояла чудова, загадкових об’єктів поблизу не спостерігалось, а історія настоятеля дівчину зацікавила.

– Чи знаєте ви, молоді люди, – бадьоро розповідав дідусь, – що Храм Смерті – найстаріший із Дванадцяти храмів? Так-так, не дивуйтеся, після війни виник попит аж ніяк не на життя. У ті часи ще пам’ятали, наскільки небезпечні душі, повернуті зі світу мертвих. Ті, хто втратив рідних і близьких, прагнули полегшити їхнє існування там, за межею, а не вернути в родину некерованого зомбі. Мертві заздрять живим, і навіть якщо повертаються в тіло, придатне для сотні років життя, ненавидять тих, хто не вмирав, вважають себе неповноцінними і обділеними. Ох, я стільки страшних історій знаю про дурних люблячих родичів! Але не просіть, розповідати не буду, а то вночі не заснете…

– А ми, метаморфи, можемо обійтися без сну!

– А ми, гвардійці, вночі спимо лише в невдалі дні!

Довго вмовляти настоятеля не довелося:

– Добре, слухайте! Молоді спокійний сон не цінують, е-хе-хех… Це не дуже давно було, років п’ятдесят тому. Помер веллійський купець на молитвах у Його Храмі. Ви хоч знаєте, хто такий Він? Ох, молодь, молодь… Він – найголовніший із богів Дванадцяти храмів! Найсильніший… розумієте, про що я? Так ось, помер цей купець, і поховали його там же, на чарівній землі храму, адже як везти тіло додому в таку спеку? А магічні послуги й тоді коштували дорого. Церемонію провів досвідчений жрець, обряди були дотримані.

Повернулися слуги до Веллі і принесли вдові гірку звістку. Як же вона ридала! Навіть Гана так не оплакувала Гебіона… І не треба запитально дивитися на мене, принцесо, ніколи не повірю, ніби ви не знаєте сумну історію кохання богині Землі і бога Води. Її всі знають, бо немає на світі повісті сумнішої… Але я відволікся. Проливала, значить, дружина сльози, проливала, до різних шарлатанів ходила – все з чоловіком покійним хотіла поспілкуватися, причому аж ніяк не з його духовним еквівалентом. І доходилася.

Напоумила її якась доморощена відьма некроманта найняти для цих цілей. Некромант, щоправда, розумним виявився. Зрозумів він, чим справа пахне, адже викликати на деякий час душу або змусити рухатися мертве тіло – це одне, і зовсім інше – возз’єднати їх. Порадив він тій жіночці звернутися до Храму Життя, і навіть заплачені гроші повернув… майже всі. Там купчисі пояснили, що якщо вона готова нести відповідальність за наслідки, то вони допоможуть. Потрібно лишень тіло без душі. Живе, або хоча б свіже. А якщо вона бажає чоловіка в натуральному, так би мовити, вигляді, то нехай звернеться у Храм Смерті.

Купчиха вже настільки захопилася ідеєю відродження чоловіка, що прибігла сюди і зажадала самого Реха. Її вислухали, заспокоїли і почали думати, як тактично сказати бідній жінці, що її благовірний помер півроку тому і повертати його душу в його ж тіло щонайменше негуманно. Доводів розуму вона чи то не розуміла, чи то не приймала.

Ця жіночка так усім набридла, що в один прекрасний день я не витримав і, щоб урвати собі спокійний вечір, пообіцяв повернути її триклятого чоловіка. На одну ніч! І якщо вона подивиться на нього, він одразу ж впаде холодним трупом. О, купчиха готова була мені руки-ноги цілувати і погодилася до ранку просидіти з пов’язкою на очах. Залишалося тільки знайти кандидатуру на роль «судженого», але з цим проблем не виникло, адже вдовиця була як квіточка.

Приїжджав тоді до мене в гості один знайомий зі Старилісу, дуже до жіночої статі охочий. Купецьку дружину він запримітив одразу, проте взаємності не добився. Ображався страшенно – йому доди ніхто ще не відмовляв. То цей, значить, не-людь, із радістю прийняв мою пропозицію. І я зі спокійною душею пішов медитувати в скит.

Прокидаюся на світанку від гуркоту в двері. Магавія… е-е-е, вона мені медитувати допомагала, з ліж… з килимка для медитацій злетіла, в кут забилася, трясеться. А я підійшов до дверей і прислухався. Там щось підвивало, дряпалось, клацало зубами і аж вгризалося в стіну. В кам’яну, уявіть собі! Крізь цей шум ледь долинав голос мого знайомого, який просив впустити його. Ну, не зовсім просив, якщо чесно…

Я відчинив двері. Не-людь влетів всередину, тягнучи на собі купчиху, у якої зуби стукали частіше, ніж у того мертвяка, що спробував поткнутися в скит за ними. І потім гість запитав, чому я вирішив позбутися від нього таким дивним способом? Зізнаюся, його перекошена фізіономія мене налякала. А він запально розписував, як прекрасно вони з вдовицею проводили час, коли крізь вікно заліз вонючий скелет із кусками гнилої плоті, стягнув його з… е-е-е, ложа, і спробував зайняти нагріте місце.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍