Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Дуже сподобалося. Адже сьогодні, вперше за два роки нашого знайомства, я відчуваю себе поруч з тобою, а не за кам’яним муром. За тебе, божественна Діано! Як же точно тебе нарекли.

Щедрик доторкнувся до мого келиха й неквапливо випив. Від його погляду я знову відчувала бентежливі мурашки на спині. І знову в голові вилізло зовсім недоречне запитання: яким буває цей граційний красень з жінкою в ліжку? Ого, здається я вже геть п’яна! Але ж качечка така смачна та й десерту ще не було...

– Дякую, пане Щедрик! – схилила я голову, а він повірив у повернення кам’яного муру й змолився:

– Ні-ні, будь ласка! Не проганяй мене аж так далеко, я хочу бути поруч!

– Микито, я жартую. Ти наш вірний друг, а я весь час дистанціююсь, наче від злочинця. Згодна - це несправедливо. А можна спитати про щось сумне? – підчепила я на виделку ще крихту ароматної качки.

– Ти про дружину? Була така і є, тільки ми розлучені вже десять років і вона з молодшою донькою живе в передмісті Парижа. А мою старшу ти бачила тоді, в ресторані, та здається трішечки приревнувала...

Ось і дізналась я про родину Щедриків, хоч і не питала. Сьогоднішній вечір навіював дивний настрій зближення. Микита вирішив відкрити мені особисте так, наче збирався зі мною під вінець (щоб нічого не заважало).

– Ясно. Та тільки я хотіла запитати про інше. Як ти дізнався про Кирила на Кільцевій і чому вирішив сказати мені першим? Адже це було дуже важко.

Він зітхнув та опустив сумні очі:

– Добре, я розповім. Зовсім випадково наш бусик віз продукти до центру. Тодішній водій Дмитро знаходився буквально за кілька машин і все сталося на його очах. Звісно шоферська єдність погнала багатьох до місця пригоди, й коли він набрав мене, я сам ледве не втратив свідомості. Але вирішив, що сказати тобі повинен саме я. Не рятувальники, хоч вони його колеги, не поліціянти, а я. Так, мені було дуже важко й страшно, але тобі набагато гірше і я поїхав до вас. А ще відразу викликав машину від Знам’янського. Колись він вперше завітав до центру та з того часу відомий психіатр знімає стрес тут зі мною, на полі для гольфу. Хіба ж я не розумів: як тобі буде зле? Я уявляв щось страшніше, а ти неймовірно сильна жінка та вмієш кохати, як ніхто в світі.

Він підлив собі на денце віскі, бо в мене ще залишався й підняв келих, не цокаючись:

– За найщасливішого в світі мужика – Кирила Латуша. Нехай його щастя було недовгим, але й мить кохання такої неймовірної жінки, вартує цілого життя.

Я слухала страшні речі, які сама попрохала й відчувала себе знову десь між світів. Я бачила перед собою все наше життя з Кірюшею, той жахливий день його загибелі, згадувала чарівні очі нашого Івчика, а ще уважно слухала цього мужнього й витривалого пана, котрий давно кохає мене, але поводиться як середньовічний лицар і джентльмен та розуміє, що й досі зайвий моєму серцю.

– Дякую, Ніку! Ти в нашому житті найдорожчий друг. Я не знаю, як вижила б без твоєї допомоги. І що сповістив саме ти – дуже ціную. За все, що робиш для мене, для нас: дякую тобі! А зараз, перепрошую й хочу піти в номер...

Я підвелася, а ноги тремтіли так, наче повернулася в день загибелі Кирила. Навіщо я розворушила цей жах своєї душі? Але ж давно хотіла почути те, що почула про аварію і взагалі сьогодні ми з Микитою дійсно стали набагато ближчими одне одному.

– Діно, прошу тебе, потерпи ще трішки. Хосе спеціально готував сьогодні твій улюблений кокосовий десерт. Він старався, адже ми всі на тебе дуже чекали, – лагідно попрохав Микита і я сіла на місце.

Ну, дійсно, чого поводитися наче дівчинка на виданні? Сама викликала людину на відвертість, а тепер удаю, що він спричинив мені муки з власної волі.

– Вибач, Микито! Знаю, я буваю нестерпна. Але дуже болить... Сама винна.

– В чому ж ти винна, божественне створіння? В тому, що вмієш безоглядно кохати й бути вірною навіть тому, хто вже відлетів? Ти й раніше відпустила його до колишньої, заради сина, хоч кохала єдиного на землі. Хіба можна не поклонятися такій жінці? ...А ось і десерт. Дякую, Хосе! Ти сьогодні перевершив самого себе, – виручив нас обох шеф-кухар, коли з’явився з чудодійними смаколиками на таці.

Він ввічливо кивнув і зник, а ми з Микитою наразі виглядали наче змовники, котрих піймали на злочині. Буцімто ми усвідомлюємо скоєне та не розуміємо: приховати той гріх чи ні?

Білосніжний кокосовий десерт був, як завжди, смачним та надихав на світлі думки, але ж розмова геть незакінчена. А як казав колись мій коханий Латуш: незакінчені справи тяжіють на душі, аж доки не будуть завершені. Тоді з рятувальником ми зняли тягар блаженним Коханням. Тільки як бути з тим, що народжується поміж нас зі Щедриком?

Гості центру (згідно з правилами) починали втихомирюватися та влягатися спати і ми з Микитою також, після цієї складної й перспективної вечері, розпрощалися біля дверей номера легким дотиком його вуст до пальців моєї руки. А по спині зрадливо бігали мурашки...

Розділ 10. Хто я

Я довго не могла заснути й крутилася в зручному ліжку та перебирала в голові весь минулий вечір. Намагалася проаналізувати все, що сьогодні вилізло на поверхню так раптово й невблаганно. Згадувала очі Микити, його слова та мовчазні зізнання, котрі він поки не наважувався сказати вголос.