Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Щедрик, як дбайливий керівник, перепросив і теж помчав дивитися: що сталося? А стався нещасний випадок. Якась спортивна парочка, що не боялася плавати в березні просто неба (хоча температура стояла плюсова), вирішила позмагатися.

Як там все починалося, ми не бачили. Та дівчина в запалі боротьби стукнулася головою десь об стінку басейну й втратила свідомість. А її суперник спочатку не помітив і продовжував плисти. Хтось з перехожих відпочивальників побачив та здійняв галас і в цей момент біля басейну опинилися ми.

Хвацько, як двадцятирічний юнак, господар спа зірвав з себе одяг і кинувся в воду. А інший працівник центру теж не побоявся замочити ноги й допоміг Щедрику витягнути дівчину на ковдру, що постелили поруч.

Микита почав робити їй штучне дихання, але плавчиня не подавала жодних ознак життя. І тут в мені знову наче заговорив якийсь внутрішній голос: «Допоможи нещасній! У тебе вийде...» Я блискавично скинула з себе кожушок і нахилилася біля Микити.

– Ніку, дай я спробую... – раптом ляпнула я й Щедрик надав мені можливість відзначитися. Я приклала губи до холодного рота дівчини й почала вдихати в неї повітря, періодично працюючи руками на її грудній клітці, як навчав мене Коханий. Та вона не реагувала, а кров зі скроні тихо стікала на ковдру.

– Швидку викликали? – гримнув господар спа до співробітників.

– Так, пане. Швидка вже біля воріт, але ж час іде на хвилини, – крутився навколо горе-інструктор з плавання, що до цього десь байдикував на території.

Я підвелася на мить над дівчиною й прошепотіла їй в обличчя:

– Ну, не здавайся! Прошу тебе: живи... – й знову хотіла притиснути губи до її рота, але вона захрипіла, закашлялася й почала дихати.

Далі нею опікувався той, хто повинен був це робити від самого початку, тобто інструктор плавців. А її напарника по запливу вже відпоювали коньяком інші гості центру. На територію, з сиреною, заїхала швидка.

– Ти неймовірна! – накинув мені на плечі шубку Микита і я побачила його очі.

– Ти чого? Я ж нічого не зробила. Тільки те, що будь-хто з людей, – підвелася я й додала йому: – Тобі треба негайно перевдягтися в сухе. Затягується наша вечеря...

– Дякую! Як накаже ясноока пані. А як ти мене назвала біля басейну? – шалів від щастя чоловік.

– Перепрошую, пане. Просто, від шоку, вирвалось Ваше візантійське ім’я переможця, – з посмішкою відповіла я Щедрику та відчувала, що між нами відбувається щось дуже дивне.

– Який же я радий, що хоча б нещасний випадок допоміг нам стати трішечки ближчими! Пішли скоріше, щоб не застудилася. Я й не знав, що ти маєш таку серйозну підготовку з рятування. Розумію звідки та дякую Йому, як завжди. Швиденько приведемо себе до ладу й вип’ємо по Далмору, щоб зігрітися. Я дуже скучив за тобою і вечір сьогодні такий дивовижний...

Микита йшов у бік готелю мокрий, в накинутій на плечі дублянці. Його красиве вологе волосся розсипалося і все лице було видно, як на долоні. Тому навіть сліпий прочитав би наразі неймовірне піднесення на його чолі.

Розділ 9. Мурашки

Ми повернулися за стіл десь через пів годинки та вже обоє були з сухими зачісками і в теплому вбранні. Офіціанти замінили тарілки й коли Хосе виніс свою другу страву, ми ввічливо перепросили за незакінчену першу.

Микита дав спокій своїм офіційним костюмам та наразі виглядав, як тоді влітку, коли забирав мамини раритети для музею. Тільки тепер він сидів за столиком в теплому светрі й симпатичних туристичних штанах, а його пишне волосся знову таємниче прикривало рум’яне від хвилювання обличчя.

Я одяглася в теплий комбінезон й теж нагадувала спортивну туристочку. Не хотіла робити ніякої зачіски, просто стягнула волосся у довгий хвостик та нестримно жадала поїсти смакоти від шеф-кухаря. Чомусь бентежливі події біля басейну викликали в мене звірячий апетит.

Сьогодні карамелізована качина грудка, під винну грушу запечену з мигдалем, виглядала такою чарівною, що навіть без усіх тих фантастичних ароматів пробуджувала в мені хижі інстинкти дикої кішки на полюванні. Микита бачив, як від страви спалахнули мої очі й тихенько налив на дно об’ємних важких келихів золотаве спиртне. Ми додали до віскі трішки льоду та з задоволенням випили.

Це вперше за одним столом, тут у центрі, я пила з господарем міцний напій. У нас вдома (на галявині) вони з Кирилом інколи дозволяли собі трохи спиртного. Але ж тепер кум був на небесах і залишилась лише кума, котра сьогодні повернулася з Вільнюса від сина та відразу пережила неочікуваний екстрим, з рятуванням потопельниці.

Коли я дещо вгамувала свою жагу до їжі, Микита підлив на саме дно келихів ще по краплі Далмору й таємниче запитав:

– То що там ти казала про візантійське походження мого імені?

– Сподобалося? – ледь посміхнулась я й не бажала повертатися до публічного звернення на «ВИ», бо ця людина зробила для мене вже стільки добра, що переоцінити просто неможливо. А він спочатку задоволено сховав очі під пухнастими віями, а потім глянув здавалося в саме моє серце й відповів: