Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Зав’язуй водити сюди тупих виродків, мала. Навіщо мені ці нерви? Або приведи щось путнє, або й сама йди геть...

– Перепрошую, це Ви мені? – примружила я здивований погляд та відчувала всередині пекельний вогонь.

– Вам, мамзель! Зателефонуєте, як знайдете щось нормальне. А поки до побачення!

– Добре! До побачення, – майже прошипіла я торговці й теж пішла на вихід. Фраєр на позашляховику вже зник у невідомому напрямку, без вибачень та прощання.

Але й до цього я давно звикла. Завела автомобіль і в дорозі намагалася вгамувати внутрішнє вогнище. Вмовляла себе, що це просто робота і в мене її багато було й буде. Хоча ніколи раніше, жоден клієнт, не спілкувався зі мною в такому тоні. Ну, хіба що той лікар в палаті Софії, коли вона нас отруїла. Але ж він мав рацію. Та забула образи я миттю, бо тоді за мною прийшов Кіра, вперше побував у мене вдома й зустріч дала початок чарівному спільному життю...

Рано-вранці (десь пів на восьму) мене потривожив дзвінок Хрульової. Чого це їй не спиться? Так сильно хоче продати той кволий об’єкт? Невже настільки зубожіла?

– Доброго ранку, Діно! Не розбудила? Хоча який він, нафіг, добрий? – бідкалася директорка «Новосела».

– Доброго, а що сталося? – сіла я на постелі, протираючи заспані очі.

– Згоріла вночі наша з тобою комісія, разом з клятим продмагом на Солом’янці. Вже й у новинах передали. Добре, що ми не встигли вляпатися до того продажу. Права ти була з їхніми технічними недоробками. Ти що разом з курсами водіїв ще й на електрика вивчилася? Талановита, зараза! Та не ображайтеся, Діанко, це я по доброму. Але з угодою наразі все. Бувай, чекатиму на щось новеньке.

Вона кинула слухавку, а я сиділа посеред ліжка й не знала: сміятися чи плакати? Магда суворо заборонила мені мститися гидким створінням. Раніше віщунка вже повісила на мене смерті двох геть незнайомих людей, а тепер ще й старенький промисловий об’єкт припинив існування?

Хоча в такої незадоволеної життям жінки й без мене, думаю, було багато ворогів. Взяти хоча б когось зі співробітників, котрих вона звільнила. Люди ж розраховували на заробіток, а горе-бізнесменка викинула їх на вулицю. Ось вам і пояснення. До чого тут я? Вставай, відьмочко, та збирайся на роботу.

Розділ 8. Дід Микита

Після пожежі на нежилому об’єкті Магда до мене не приходила й Кирило кудись зник. Залишилися тільки робочі моменти та чарівний сивий дід, що продовжував частенько надсилати мені до номера свіжі квіти й навідріз відмовлявся брати платню за свій люкс.

До будинку матусі Щедрика (тобто вже мого) ми інколи їздили разом, щоб не відриватися від дійсності та перевіряли роботу садівника, з моїми домашніми рослинами. Вперше, після аварії, зайти було важко. Але Микита сам наполіг. Він відчинив двері нашого з Кирилом раю, взяв мене за руку й супроводив всередину. Там я вмить згадала: як почула страшну звістку, як впала і в мене почався напад істерії та як мене відвезли до приватної психіатричної клініки професора Знам’янського.

У спа-центрі я намагалася сплачувати рахунки хоча б за чарівні обіди від Хосе. Але цей номер проходив лише тоді, коли власника не було на просторах комплексу. І взагалі мене не влаштовував статус якоїсь нахлібниці. Що подумають про наші стосунки співробітники спа?

Та здається Щедрик згуртував такий колектив, де особистих питань керівникові не ставили. А його відносини з молодою особою, з люкса, розчинялися в повітрі й не цікавили жодну покоївку.

Звісно багато хто з постійних клієнтів ще пам’ятав високого кремезного чоловіка, з яскравими зеленими очима та привітною посмішкою на обличчі. Найобізнаніші вже давно висловили мені свої співчуття, а інших зникнення інструктора-спортсмена взагалі не обходило.

Час спливав непомітно й знову наближалася весна. Я продала кілька невеличких квартир, склала грошенята докупи та взяла в кредит гарного японського коня. Це було щось середнє між позашляховиком та кросовером. Але в управлінні машина була легка й дуже зручна. Навіть Микита похвалив мій вибір та вже кілька разів ганяв зі мною по окрузі, в якості тест-драйву.

Чи боялася я їздити за кермом після того, як траса відібрала в мене найдорожчу людину? А хіба птах боїться літати після падіння з гнізда? Звісно НІ! Та й не було в мене іншого вибору. Бо професія рієлтора без автомобіля просто несумісна з життям. Тому багато хто вважає, що катаюся я не гірше, ніж продаю нерухомість.

Знову я побувала у Вільнюсі. Зробила сама собі невеличку відпустку та цілий тиждень бавилася з сином. Навезла йому купу подарунків і ми домовилися з Латушами, що день народження Івчика в травні, проведемо весело й гучно. А ще я пообіцяла привезти з собою хрещеного – діда Микиту...

Пані Хельга, як викладач, вже почала підказувати внуку перші слова відразу трьома мовами. Наш маленький намагався промовляти: тато й мама, дід і бабуся та деякі інші словечка – литовською, англійською й звісно комуняцькою. Бо куди ж поки без неї на колишніх совкових просторах?

Що розповідали ми йому про тата? Та він не питав і серед такої любові й щирості не дуже відчував відсутності однієї з найголовніших осіб у своєму маленькому житті. Але ж і наповнювати голівку дитини казками про загиблого льотчика-космонавта ніхто з нас не збирався. Постійно говорили: яким неймовірно добрим був його тато, а вже познайомити хлопчика з суворою дійсністю планували тоді, коли він трішки підросте й сам поставить дорослим важке запитання.

Коли я повернулася, Микита зустрів мене щирими обіймами та організував нам урочисту вечерю, на свіжому повітрі. Навколо вже вперто пахло весною, хоча зелень ще боялася пробиватись, одначе перші веселі птахи настирливо шукали собі пару й співали, мов навіжені.

Вечір видався тихим і казковим. На небосхил висипали яскраві зорі й Хосе подав, на перше, один зі своїх неперевершених шедеврів. Господар спа виголосив тост про чарівну гостю та куму й ми зайнялися гурманством. Але тут чомусь всі забігали біля відкритого басейну, з підігрівом, й там почав збиратися натовп.