Сніжний Василіск - Кохана плоть, Сніжний Василіск

- Пізня вечеря, якщо можна так сказати. - Встає, і бездиханний Маркус падає з гуркотом на підлогу, кров всюди, вже добігає до моїх черевиків. Відступаю назад.

- Ти ж не вбив його, правда? - Він робить крок мені назустріч, я — ще крок назад. — Правда?.. - Усміхається, простягає до мене руки, його одяг просякнутий свіжою кров'ю. Цей запах… Просто гидота.

- Змушений тебе засмутити.

- Не підходь до мене.

- Не тікай. І не кричи. Інакше буде гірше.

- Що ти таке?

- Давай без паніки, гаразд?

- Ти вбив нашого еколога, щоб зжерти його? Аллен… Що ти за чудовисько? - Упираюся спиною в кухонний стіл, він скорочує відстань між нами, простягає до мене руки, довгі пальці проходяться по моєму обличчю, залишаючи криваві смуги.

- У мене тепер особлива дієта, Джесс, - усміхається, схиливши голову набік. - Але ти ж не станеш кохати мене менше через це? Мм?

- Не чіпай мене. - Докладаю безліч зусиль, намагаючись прибрати його долоню від свого обличчя, але нічого не виходить. - Вбивати і їсти людей… Це жахливо. Чому? Чому не корови, свині, кури, у нас їх повний холодильник, чому люди? Твої колеги! У них є сім'ї, на них чекають вдома!

- Хто б у своєму розумі віддав перевагу холодній мертвій плоті замість живої і теплої?

- І кухарів ти з'їв?

- Вони самі прийшли до мене. Я не мав іншого виходу. Мені потрібно було набиратися сил.

- І мене... ти теж так вб'єш?

- Тебе? - Сміється. - Ні, моя любов, для тебе в мене є щось важливіше, ніж стати моєю їжею. Ти вивезеш нас звідси і будеш зі мною все своє життя.

- Не наближайся до мене.

- Ми поїдемо з цієї мерзотної мерзлоти та житимемо у теплих краях довго і щасливо.

- Ти монстр. - Намацую ніж за спиною.

- Я не монстр. - Знов цей пронизливий крижаний сміх. - Я став тільки кращим.

- Ти нікуди звідси не поїдеш. - Викривши момент, коли він нахиляється, щоб мене обійняти, встромляю ножа йому в груди. - Я не знаю, що вони з тобою зробили, але ти не Аллен. Більше ні. - Вислизаю від нього повз стіл, відступаю назад, не зводячи з нього очей. Пробач мене. Я мусила тебе зупинити. Я все розумію, але жерти людей? У жодні рамки не лізе. Падай же. Чому ти все ще стоїш? Зрештою, він сповзає під стіл. Я спираюся спиною об холодильник, кров шалено стукає у скронях. Він помер? Боже, Аллен... Чому, чому все так? На стільницю з брязкотом плюхається ніж, і він встає з-під столу, випрямляє спину, розводить плечі — у грудях колота рана стікає кров'ю. Цокає язиком, його очі повністю чорні. Губи розтягуються в посмішці.

- Я хотів по-доброму, але ти виявилася впертою, Джесс. І такою дурною. - Робить повільний крок у мій бік. - Ти бачила, як заросли мої рвані рани, і я повстав із мертвих. Бачила, як я поїдаю твого дорогого колегу. І після всього цього — ти справді думала, що мене зупинить якийсь нещасний ніж? — Сміється, від цього звуку мороз по шкірі. Засовує руку в рану від ножа і через кілька секунд дістає серце. - Сюди ти цілилася? Думаєш, якщо проколоти цей маленький орган, я помру? - Стискає його в пальцях, серце вибухає, як наповнена в'язкою кров'ю кулька. — Упс, - усміхається. - Або, думаєш, я без цього жити не зможу? - Вириває свою печінку і кидає мені під ноги, бризки крові падають мені на штани. - Не вгадала.

- Що ти таке? - Ледве чую свій голос за серцем, що шалено б'ється.

- Аллен, якого ти так сильно кохаєш. Хіба ти мене не впізнаєш? М? -Демонстративно повертає обличчя туди-сюди. - Тільки краще. Досконаліше будь-якої людини. Розумніше, сильніше. Витриваліше, як бачиш.

- Аллен зовсім не такий. - Знову відступаю назад, він підходить ближче. - Хто-небудь! Допоможіть! - Кричу на все горло, він закочує очі.

- Дарма.

- Не підходь до мене. - Хапаю перший предмет, що трапився під руку — вилку для м'яса — і наставляю на нього. Гуркіт дверей, кроки коридором. - Сюди! На кухні!

- Що тут від- - Щойно я чую голос Тедді з дверного отвору, туди летить запущена Алленом кришка від каструлі, і коли я повертаюсь в його бік, голова колеги з широко відкритими очима стирчить, як на підносі, на кришці, що врізалася в стіну, а тіло сповзає по стіні, залишаючи червоний слід. Мене вивертає на підлогу від цього видовища.

- Хочеш запросити ще когось на нашу родинну сварку? - Посміхається Аллен. Ні, не Аллен. Я не знаю, що він тепер таке. - Давай же, клич. Якщо закінчаться ножі та кришки, я розірву їх руками.

- Чудовисько...

- Але я б радше вбивав їх по черзі. За раз стільки не з'їм. - Поки нас розділяє стіл, кидаю вилку і зриваюся до коридору, хапаю першу куртку, що трапилася, і, поборовшись із дверним замком, вибігаю на вулицю. Завірюха хльостає по обличчю. Відбігаю на кілька метрів, обертаюся — Аллен стоїть у дверях, притулившись одним плечем. - Хочеш — тікай. Мені все одно. Я всіх уб'ю і наприкінці зміни поїду звідси, як єдиний, хто вижив. А тебе занесе снігом. Чи ти замерзнеш до смерті раніше? - Йому не можна звідси їхати. Якщо він потрапить на велику землю, і продовжить вбивати всіх підряд... Цього монстра не можна випускати звідси. Намацую в кишені сигнальний пістолет, повертаюся крізь хуртовину до дверей.

- Чому ти так хочеш поїхати?

- Щоб жити, звичайно. - Він розводить руками. - Жити і насолоджуватись усіма доступними радощами. Мені не пощастило опинитися тут сотні років тому, серед льоду та снігу, і провести увесь цей час у сплячому стані через цей чортовий клімат. Смертельна нудьга. Але я знаю, що є теплі місця. Сонце. Море. Літо цілий рік. Всім живим істотам хочеться жити за найкращих умов, хіба люди не так роблять? А тут… Тут похмуро та нудно. І їжа скоро закінчиться.

- Чому з усіх ти хочеш, щоб саме я тебе звідси відвезла? - Підходжу майже впритул, серце калатає.

- Думаю, тобі я можу довіряти більше за інших. Ти мене перша знайшла. - Знайшла його? Про що він... - І навіть доторкнулася до мене, пам'ятаєш? - З дірки в його грудях вириваються чорні щупальця й кидаються до мене, я відхитуюсь назад, але вони ловлять мене і притягують ближче, майже віч-на-віч. Забираються під куртку з кардиганом, обвиваються навколо ребер, гарячі. Матово-чорні, вимазані в блискучій в'язкій крові. Голова йде обертом. Тільки не непритомність, тільки не зараз! Все-таки воно було живим… Все-таки мені не здалося тоді, вночі, у холодильнику. - Ми обидва будемо в плюсі, м? - Мурчить, усміхаючись. Гладить пальцями мою щоку, друга рука лягає збоку на мою шию, великий палець гладить щелепу. - Ти будеш бачити свого коханого поряд, живого, теплого, все як за життя. А я буду якнайдалі від цієї вогкої діри.