Олександр Дюлович Гаврош - Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош

Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. «А-ах!» – раптом вигукнула зала, а потім зірвалася на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без угаву клацали камерами, і цьому, здавалося, не буде кінця.

Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зала вибухнула.

Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися просто на сцену. Дехто з них уже голосно диктував сенсацію. Інші з мікрофонами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв’ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо начальство тільки лаялося, не очікуючи такого повороту.

Магдебура у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав залу, запевняючи, що ЦЕ – провокація, і він ЦЕ так не залишить. Вболівальники хапалися, хто за голову, а хто – за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.

Тільки одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга, пройдисвіт і злодій плакав. Можливо, вже заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЧИТАЄ ГАЗЕТУ

Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився справді білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі й скочив на ліжку.

– Де я? – крикнув він, але від різкого руху в нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. – Ой! – застогнав Фікса й опустився на подушку.

– О, ви вже прокинулися? – поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. – Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.

– Заткнись, бовдуре! – гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.

– Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що – шкода? – смугастоперебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. – Мене звати Адам Кльоцка, – простягнув він Фіксі здорову руку. – Я випав з балкона, – повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.

– Воно й помітно, – відрізав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: «А з якого поверху?»

В очах Адама Кльоцки заграв вогник.

– Хочете, я вам розкажу все детально?

Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.

– Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю «Апаратус літалус»…

– О діво Маріє! – завив Фікса. – Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!

– Сам ідіот! – образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. – До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, – долинуло звідти на прощання.

Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?

– Я маю на увазі струс мозку, – знову донеслося з-під газети.

«А-а, тепер все ясно», – Фікса помацав свою бідолашну голівку. «Цікаво, – подумав він, – як цей «Апаратус літалус» умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?»

Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку. «Ну й одоробло!» – подумки вліпив комплімент Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не зрушував звідти.

«М-м-можна газ-з-зетку», – попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть випірнув з-під сторінки, здивований такою переміною. «Я ще сам не прочитав», – хотів він промовити, як Фікса уже вирвав у нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.

Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку – хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.

«Боже! Яка дитина! – подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. – І вигадають же таке прізвище – Сила». «Іван Сила», – повторив він ще раз уголос.

Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. «Четвертий поверх – це вам не фіглі», – почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ТАБЛИЧКА

На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні.

Це було не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було поміркувати, що робити далі.

Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях.

Довелося сидіти вдома. А для верховинця нема гіршої каторги.

Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися – в ліс не ходити. «Будь що буде!» – наступного дня він натягнув глибше картуза на очі й подався на вокзал. У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.

– Хлопці, наш чемпіон іде, – крикнув хтось.

– Качай Івана! – підхопило ще декілька.

І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.

Виявляється, вчора хтось купив газету, і вся зміна зачитала її до дір.

– Молодчина!

– Так їм!

– Хай знають, що ми не ликом шиті!

– Завдав перцю буржуям!

Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.

Від несподіванки Іван розчулився. Від раптового спогаду про гори, батьків, Маруську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.

– Хлопці, та він плаче! – помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.

– Оце так чемпіон! – посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.

Вантажники розреготалися.

Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.

«От лайдаки! Що вони там роблять?»

Цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.

– Що за бунт? Чому не працюєте? – різко запитав він найстаршого.

– Та от, пане начальнику, святкуємо, – вклонився дядько Мотовило.

– А хіба сьогодні якесь свято? – твердим як струна голосом заперечив