Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Політика мене не цікавить. Догляд за пораненими в них організований геть хуйово. Я вирішив дати їм кілька порад, хоча б для того, щоб полегшити собі життя і щоб люди не вмирали без потреби.

-- Що, здоровий егоїзм?

-- Курва, саме так.

-- Вип‘єш на дорогу?

Його очі казали “ще б пак”, а з вуст злетіло “ні, дякую”.

Я провів його до дверей. Коли він спускався крутою вулицею, то пройшов повз іншого пана, що піднімався. Я чекав біля дверей, бо всякий, хто виліз так високо, міг прямувати тільки в Цитадель. Чувак не виглядав грізно, проте я все одно активував обереги. Зовнішність оманлива, і т.д. Він був магом, принаймні це я бачив своїм магічним зором. Я й гадки не мав, наскільки він потужний.

Він був відносно молодим, в хорошій фізичній формі, бо не надто задихався під час сходження. Одягнений він був у білі рейтузи, чорні черевики зі срібними пряжками, і шовковий, блідо, блідо блакитний піджак. На голові трикорн, які носять в Ісінгласі. Я глянув на свій одяг і зрозумів, що мені катастрофічно потрібна праля. Що ж. Принаймні на чорному не надто помітно бруд.

Він зупинився за метр від порога і промовив:

-- Магістр Анградо?

Я кивнув.

Він зняв капелюха і легенько вклонився.

-- Перрік Лід, з банку Вулкін і Бінт.

-- Радий познайомитися. Не бажаєш зайти всередину?

-- Пробач, але ні. Мене прислали перевірити твою заявку, як це необхідно перш ніж банк задовольнить твоє прохання. Це займе тільки мить, тоді я повернуся прямісінько в банк і почну виконувати твої інструкції.

-- Чудово, -- сказав я. Я сам встановив запобіжні заходи, яких він дотримувався, тож з мого боку не мало сенсу скаржитися. Як злодій і маг, я міг легко придумати сотні способів, як запросто обійти стандартні процедури безпеки банківського дому.

-- Ти готовий піддатися Примусу, магу?

-- Готовий.

Він викликав свою силу, і я відчув, як Примус опускається мені на розум, наче м‘яка тканина. Якщо я не спробую збрехати, то більше не відчую жодних ефектів.

-- Ти дійсно маг Хольгрен Анградо?

-- Так.

-- Ти бажаєш зняти суму в сорок тисяч люсеранських золотих марок на основі кредитного листа виписаного на Белларіанську філію банку?

-- Так.

-- Чи на депозиті на твоє ім‘я в Люсерніанській філії банку дійсно є достатньо грошей, щоб повністю покрити запрошену тобою суму, включно з п‘ятьма відсотками комісійних?

-- Так, наскільки я знаю, так було востаннє, коли я перевіряв.

-- Чи ти якимось чином намагаєшся виманити в банку гроші, якими насправді не володієш?

-- Ні.

Примус розсіявся і Лід ще раз вклонився.

-- Дякую, що присвятив мені свій час, магістре. Твоє замовлення буде виконано вранці.

-- Чому така затримка?

-- Зараз в місті така ситуація, що нам доведеться вжити додаткових запобіжних заходів, щоб запевнити доставку твоїх коштів.

-- Іншими словами, місто перетворилося на поле бою і вам потрібно зібрати невеличку армію, щоб запевнити доставку мого золота.

-- Саме так, магістре Анградо.

-- Що ж. Перепрошую, що поставив банк у таку складну позицію.

-- Перепрошувати банк – пуста справа, магу, -- сказав він, легенько всміхнувшись. – Перепросини в гросбух не запишеш. Але я вдячний за твої слова. Гарного тобі дня.

 

#

Кухар з Кіля був нікудишній.

Він приготував, як він сам казав, суфле з в‘юна в соусі з хмарівок, але що виглядало, як кільця хрящів напівзанурених в сіре, холодне пюре. Він сплутав перець-овоч з перцем-приправою. Принаймні хліб, куплений ним у пекарні, був смачним, хоча й страшно дорогим, адже коштував майже так само, як вино. Повстанці контролювали пристань, але радник Штайнер і радник Вен контролювали дороги в сільську місцевість Белларії, звідки постачали фактично всю сільськогосподарську продукцію і свіже м‘ясо. Імпортне вино було дешевим як борщ. Ціна буханки чорного хліба була спустошливою.

Сірий Зуб, Кіль і я їли фактично мовчки. Я виявив, що Сірому Зубу подобалося розмовляти так, як мені подобалося мати одне око. Він підносив ложку з їжею до рота, механічно жував і ковтав так розмірено, що можна було виміряти час. Чарівні татуювання, що вкривали його скальп, звивалися і намагалися піднятися над його плоттю, немов хотіли втекти.

Кіль міг розмовляти всю ніч, але мовчав, бо сидів за столом з двома магами. Щодо мене, то мене виховали не розмовляти під час їжі. До того ж мені потрібно було максимально зосередитися і докінчити страву, не зрадивши, яка для мене мука жувати і ковтати.

Мок М‘єн ще не з‘явився.

Я й гадки не мав, звідки Кіль дістав стіл. Чи крісла. Чи посуд, чи столові прилади. Я не бачив нічого схожого, коли ми з Амрою вперше зайшли в Цитадель, а весь наступний тиждень моя увага була зайнята тільки одним, спробами знайти Амру. Ну, цим і моїм оком. Я б з задоволенням знехтував і ним, якби болем, особливо на початку, було можливо знехтувати.

Я доїв останній шматок, зітхнув, як я сподівався з задоволеним виглядом, і відсунув від себе порожню олов‘яну тарілку.

-- Дуже дякую, Кілю. Це було… -- я шукав опис, який би не був відвертою брехнею.

-- Жахливо, -- допоміг Сірий Зуб.

-- …поживно, -- нарешті витиснув я з себе.

-- Я сотні разів бачив, як моя мамка готувала його, -- пробурмотів хлопець. – Не знаю, що пішло не так.

-- Кулінарія таке ж мистецтво, як і Мистецтво, -- сказав я. – Може потрібно найняти професіонала.