Марина Гриміч - Острів Білої Сови

— Бо що?

— Бо в нас люди вибирають подружню пару зовсім іншим способом… Як би вам це пояснити… Розумієте, страх інцесту спонукав моїх попередників-священиків робити щокілька років спеціальний список дозволених подружніх пар…

— Цікаво… І що?

— Ну, наприклад, у цьому році десятьом молодим людям виповнюється вісімнадцять, і я для кожного складаю список, з ким їм можна одружуватися. Тоді вони дивляться на кандидатів і вибирають поміж ними собі пару. Список оновлюється щороку, бо щороку додається, скажімо, десятеро нових молодих людей, які досягли відповідного віку… Словом, для мене це велика халепа. Багато писанини. Багато роботи з метричними книгами. Я їх уже зашарпав. Жаль, не знаю що залишиться від них наступному священикові.

— Тобто ви простежуєте, щоб, за церковним правом, не було кровної спорідненості до сьомого коліна?

— Скажімо, так, — ухилився від прямої відповіді отець Боніфацій.

— А чому люди не одружуються з кимось поза островом?

— Одружуються. Ті, які виїжджають з острова, одружуються з чужинцями. Але це стається вкрай рідко. З острова їдуть одиниці. Інерція…

— А чому не привозять дружин «з материка»?

— Сюди ніхто не хоче їхати.

«Логічно», — подумала Софія.

— А діти Брендана якось обліковуються? — спитала вона.

— А для «Бренданівців» я веду окрему книгу…

— Чому окрему?

— Тому що жоден священик «на материку» не сприймає нашу історію з Бренданом всерйоз. Кожен наступний священик сміятиметься з мене, якщо побачить, як я в метричній книзі фіксую в графі «батько»: «Брендан, місцевий привид».

— То пишіть: батько невідомий.

— Я так і пишу… В тих «білих» книгах…

Софія ще раз замислилася. Розмова почала по-справжньому її цікавити.

— То що буде, як… — вона затнулася.

— Коли я помру?

— Ну, щось таке… Що буде з тими «забороненими книгами», що буде з обліком Бренданових дітей?

— Буде приблизно щось таке, як після смерті лікаря О’Браяна.

— Тобто?

— Мінятимуться священики, поки один з них не зрозуміє, що все це серйозно і не лишиться тут назавжди.

— Назавжди? — верескнула Софія. — Невже ви думаєте, що ми з Робертом тут лишимося назавжди?

— Так, усі на острові Білої Сови абсолютно впевнені в цьому. І він у тому числі.

— Хто — він?

— Брендан.

Софія вирячила очі. Ця новина її явно не тішила. Де й подівся її піднесений настрій.

— Ми тут не збираємося лишатися надовго! — категорично заявила вона.

— Я так само казав сорок років тому.

— Сорок років! Ні, тільки не це! Ви, напевно, жартуєте! — заскиглила Софія.

— Та заспокойтеся, звичайно, жартую. Зараз не дев’ятнадцяте століття. Життя міняється. Але ваш чоловік дуже добре вписався в нашу громаду.

— Так, він молодець, — приколисана лагідним тоном священика, миролюбно сказала Софія.

З кімнати вийшов Роберт.

— Що там?

— Відійшов…

— Нехай йому земля буде пухом! — сказав отець Боніфацій.

«Цікаво, як вони собі це уявляють?» — подумала Софія, згадавши скелястий ландшафт острова Білої Сови.

Софія рвалася додому, адже надворі була глупа ніч, однак з’ясувалося, що Робертові треба було ще зайти до свого офісу, щоб щось терміново записати.

— Чи не можна це зробити завтра? — жалібно спитала Софія.

— Ні, ні, я за ніч усе забуду. А мені треба поповнити базу даних дуже цінними свідченнями, які мені дав Джон Невічний.

— Він що, також Бренданів нащадок?

— Так, і оскільки він ніколи не відвідував лікаря, ми нічого не знали про стан його здоров’я і хвороби, на які він хворів… Однак лікар О’Браян перед смертю зібрав усіх Бренданових дітей і взяв з них слово, що вони, навіть якщо не люблять лікуватися, перед смертю розкажуть лікареві про те, на що хворіли протягом життя… Для науки… Ти навіть не уявляєш, як це важливо! Це може бути наукове відкриття!

— Наука не прийме версії про батька-привида.

— Так, але на цьому не треба загострювати увагу. Просто досліджуватиму цих людей як ендемічну групу. Тут усі мають специфічний код ДНК, а Бренданові діти й поготів.

«Можливо, його треба заохочувати займатися наукою, — подумала Софія, — аби у нього був стимул повернутися в місто!».

— Так, любий, я вірю, що з цього може бути наукове відкриття!.. — гарячково почала вона.

Але Роберт її вже не слухав. Він уперся поглядом в екран комп’ютера з базою даних і нервово щось там шукав.

Софія зрозуміла, що це надовго, тому затопила пічку і вмостилася біля неї на диванчику, вкрившись пледом…

…Прокинулася вона зранку на тому самому місці і здивовано побачила, що Роберт уже розпочав приймати пацієнтів.

Це була Мегі з дитям. Її привіз човном батько, а сам пішов до когось щось ремонтувати.

Роберт із Мегі якраз стояли над хлопчиком і уважно розглядали його.

— Мені ти можеш признатися, — тихенько вмовляв її Роберт, — я нікому не скажу.

— Докторе, я не брешу, — ображено відповіла Мегі.

— Але хлопчисько зовсім не подібний до Бренданових дітей, — доводив їй Роберт.

— Ну, що я можу зробити? — розпачливо сказала Мегі.

— А ти мала інтимні стосунки з кимось іншим?

— Так, зі своїм хлопцем. Але я знаю точно, що завагітніла від Брендана. Жінка завжди знає… Я народила дитину рівно через сорок тижнів після зустрічі з Бренданом. День у день. Які ще можуть бути сумніви?

— Мегі, не переживай. Ніщо не вийде з цієї кімнати. Мій інтерес — суто науковий. Не бійся мене. Розумієш, якщо я внесу в картотеку якусь помилку, неправдиві дані, то це, як вірус у комп’ютері, може «з’їсти» все, що довгими роками створював доктор О’Браян. Мегі, твій гінеколог не мав сумнівів щодо термінів?

— Ні, не мав. Я йому взагалі нічого не казала: він як визначив термін п’ять тижнів, так від того все і пішло.

— Гаразд, Мегі. Давай зважимо хлопчика.

Вони почали займатися обмірами, тим часом Софія встала і поставила чайник.

— Кому каву, кому чай? — спитала вона.

— Мені чай! — в один голос сказали Мегі й Роберт.

Софія розгорнула клуночок, який, за старим звичаєм, їм учора вночі передала родина померлого Джона Невічного: там були домашній пиріг з м’ясом і пиріг з ягідною начинкою. «Ням-ням!» — подумала Софія, нарізаючи великі скибки. Вона вийняла з холодильника молоко і баночку місцевого варення, також подарунок від клієнтів, і накрила на стіл.

Роберт визирнув за двері — чи нема більше хворих. Більше нікого не було, і вони сіли снідати.

Сніданок усім смакував. Їли мовчки. Софія тихцем розглядала Мегі: біляве рожевощоке дівчисько, як і всі нащадки ірландських першопоселенців острова. Вона мала вигляд тінейджера, але погляд і голос видавали її дорослість.

— Я помітила, — порушила мовчанку Софія, — що на цьому острові навіть свинина пахне рибою.

— Ми свиней рибою годуємо, — флегматично пояснила Мегі.

Софія перестала