Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

був певний час (хоч він, цей певний час, кілька років тривав), коли я раз на два тижні писав колонку для «Дзеркала тижня». Якось я зауважив, що в них у редакції дуже зле роблять російський переклад моїх колонок. З багатьма непорозуміннями, помилками. І домовився, що свої колонки буду сам перекладати російською. Ну, на якийсь час мене вистачило, а потім я знудився. Бо це ж усе-таки дуже рутинна справа, дурного робота — двічі одне й те саме писати.

Б: — Цікаво. Я теж колись для них писав, коли Андрій Бондар там вів «Книжкову лавку». Але, здається, ніколи не читав російських версій. Навіть не знаю, добрі чи погані були. Чи все-таки читав? Чесно, не можу пригадати.

А: — Я їх не читав до певного часу, але читав коменти під своїми колонками. І раптом зауважив, що ті коментатори, які читають російський текст, іноді щось цитують, до чогось чіпляються, а в мене насправді того й не було! Це мене так, виявляється, переклали. Тоді я починав заходити в ті російські версії — й хапався за голову.

Б: — Нема нічого страшного у тому, щоб діставати за свої гріхи, але ще й за чужі — то вже перепрошую…

А: — Саме так.

Б: — У мене ще був досвід співпраці зі Сергієм Васильєвим, який брав мої тексти до «Столичных новостей». Він сам їх перекладав і, треба сказати, робив це добре, з любов’ю. Так що там я не мусив втручатися.

— А взагалі, чи доброю є практика, коли автор, добре володіючи обома мовами, перекладає власні твори?

А: — Я не сказав би взагалі, що вона аж така поширена. Отже, навряд чи добра.

— З причини рутинності для автора, що вже писав цей текст?

А: — Ну, якщо уявити собі: це ж не просто якийсь обсяг якогось тексту. Роман, так? Це частина твого життя, яку ти вже прожив. Ти вичерпав щось, дописавши цей роман, ти вже якийсь шлях пройшов, і тобі знову треба повернутися, і знову все це пройти. Я не думаю, що це добра ідея.

— Тобто нема такої творчої наснаги, як при написанні оригіналу?

А: — Вона є, але суттєво звужена, ця творчість зосереджується лише на рівні пошуку слів і конструкцій. Тобто все, що Набоков витворяв зі своїми «Лолітами», — ну то на те він Набоков, що відрізнявся від багатьох. Винятковий письменник і перекладач самого себе. Та я, зрештою, й не знаю, хто ще таке робив. Може, Кундера щось спочатку написав чеською, а потім сам і переклав французькою?

— У Франка було багато таких автоперекладів, але від нього життя вимагало…

А: — Франко, на мій погляд, взагалі тонну зайвої роботи переробив у житті. Зайвої цілком. Але то теж особливий випадок, бо він же, я так розумію, став таким трансформатором, ретранслятором для всього того зацофаного українства — розумово лінивого, відсталого, яке й мови жодної не знало і розвитком сучасної західної думки не цікавилося. От він і працював як віл, заповнюючи собою той вакуум — пропагандист, популяризатор, тлумач. Але, думаю, то було доволі хибне підпорядкування себе ідеї такого от відданого служіння.

Б: — Ну, це ніколи не відомо, як би було, якби було інакше…

А: — Так, невідомо, як би було сьогодні, якби його тоді не було.

Б: — Чи була би взагалі Україна…

А: — Якби не ті його зусилля, так.

— Але це ж добра тема: пофантазувати, що було би, якби чогось не сталося або сталося інакше.

Б: — Та можна й пофантазувати. Я це сказав, думаючи про книжку Ярослава Грицака «Пророк у своїй вітчизні». Якщо зовсім спростити, то це книжка про те, як Франко став генієм, а ставши ним, зробив з Галичини Україну. Грицак використовує метафору футбольного поля, на якому сходяться команди. Хто виграє — невідомо, бо умови були такі, що виграти могли не обов’язково українці, а навіть навпаки, українці у грі за Галичину мали менше шансів, ніж поляки. Але у нас був Франко, який сам працював за цілу команду. І писав, може, недосконалі твори, але дуже багато, і люди їх читали й починали усвідомлювати себе українцями. І в результаті Галичина спочатку стає Україною, а тоді вже, у наступні часи, не дає зникнути Україні, бо є хоч якийсь острівець українства. А якби цього не було, якби не було Франка, то чи хтось інший би це зробив? А якби ніхто не зробив, то чи була б сьогодні Україна, чи взагалі б у нас щось було?

А: — Слушно. Не було б нічого.

— Аж так я б не абсолютизував: процес йшов цілком об’єктивно, незалежно від волі окремої особи, Франко ж його тільки прискорював. Причому не завше, часами відводив на манівці — під впливом, наприклад, Драгоманова. Крім того, багато думок, які ми приписуємо Франкові, як, скажімо, його знаменита критика Енґельсової держави, насправді були висловлені до нього, ідеї жили в галицькому соціумі, але ми практично не знаємо життя тогочасного суспільства.

Б: — З ідеями зазвичай так і буває. Кожна епоха має свій набір, багато хто ті ідеї висловлює, але не багато хто залишається надовго в історії культури чи науки. А от той, хто залишається, потім і вважається автором ідеї. Десь мені недавно трапилася інформація, що теорію еволюції Дарвіна придумав зовсім не Дарвін, а якийсь забутий нині лісник. Але розвинув і популяризував Дарвін, і ми тепер знаємо Дарвіна. Тільки велич Франка не в ідеях, які він запозичував з усіх боків, і власне тому вони часто так суперечать одна одній. Велич Франка — передусім, у його трудоголізмі. Але тут виникає ще одне питання, на яке я не маю відповіді: чи в історії вирішальною є роль особистостей, а чи