Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

Усе це Беатрис говорила, дивлячись в імлисту далечінь, але враз вона глянула просто на чоловіка, й Аксель помітив, що її очі було переповнено смутком і тугою. І саме тоді — він був у цьому певен — вона йому сказала:

— Акселю, я знаю, що ти давно чинив опір цій ідеї. Проте настав час, аби знов усе обдумати. Далека путь прослалася перед нами — тож не марнуймо ні хвилини.

— Путь, принцесо? Яка путь?

— Подорож до села нашого сина. Це недалеко, муже мій, і ми обоє це знаємо. Навіть нашими повільними кроками йти туди щонайбільше кілька днів, — за Велику рівнину і трохи на схід. І весна вже не за горами...

— Принцесо, звичайно, ми можемо вирушити в таку путь. Але це чужинка сказала тобі щось таке, що підштовхнуло тебе до цього рішення?

— Я вже давно це обдумувала, Акселю, проте та бідолашна жінка сказала щось таке, що змусило мене не марнувати ні хвилини. Наш син дожидається нас у своєму селі. Скільки ж іще нам змушувати його чекати?

— Принцесо, от прийде весна — і ми обов’язково подумаємо про таку подорож. Але чому ти кажеш, що я завжди чинив опір цій ідеї?

— Акселю, я вже не пригадую всього, що ми з тобою про це говорили. Пам’ятаю лише те, що ти завжди противився ідеї рушити в дорогу, навіть попри те, що я цього дуже хотіла.

— Ну що ж, принцесо, повернімося до цієї розмови, коли не матимемо невідкладної роботи і сусідів, котрі вже готові наректи нас ледащами. А тепер я піду своєю дорогою. Незабаром ми з тобою все обговоримо.

Проте наступними днями, навіть якщо подружжя побіжно і згадувало про рішення вирушити в подорож, належного обговорення так і не відбулося. Виявилося, що кожного разу, коли вони зачіпали цю тему, їм ні сіло ні впало ставало ніяково, і невдовзі між ними, як це часто буває між чоловіком та дружиною, котрі прожили разом безліч років, постала мовчазна згода уникати цієї теми якомога довше. Я кажу «якомога довше» тому, що час від часу в когось із них виникала потреба чи радше нестримне бажання, якому було годі опертися. Проте всі їхні бесіди, які починалися за таких обставин, неодмінно закінчувались ухильністю чи поганим настроєм. А коли одного разу Аксель відверто запитав дружину, що їй сказала та чужинка того дня біля старої колючки, обличчя Беатрис спохмурніло, і на якусь мить здалося, що вона от-от розплачеться. Опісля Аксель докладав усіх зусиль, аби уникати будь-яких згадувань про ту незнайомку.

Минув якийсь час, і Аксель уже не міг пригадати, з чого почалася та розмова про мандрівку чи що вона для них означала. Проте того ранку, поки він сидів на вулиці в передсвітанковому холоді, його пам’ять, хоч і зовсім трішки, прояснилася. Він багато пригадав: рудоволосу жінку, Марту, чужинку в темному дранті, а ще чимало такого, що не стосується цієї оповіді. А ще він згадав — досить виразно, — що трапилось усього декілька тижнів тому — тієї неділі, коли у Беатрис відібрали свічку.

Неділя була для мешканців села днем відпочинку, — принаймні їм не доводилося працювати в полі. Проте худобу все одно потрібно було доглядати, та й інших справ було вдосталь, — тому священик змирився з неможливістю накласти заборону на все, що можна було вважати працею. Тож, коли тієї неділі Аксель вибрався на весняне сонце, провівши ранок за лагодженням чобіт, перед його очима постала незвична картина: сусіди порозсідалися по всіх усюдах перед входом до нори. Хтось — на клаптиках трави, хтось — на невеличких стільцях чи колодах, — усі розмовляли, сміялись і працювали. Усюди гралися діти, а одна групка зібралася навколо двох чоловіків, котрі майстрували на траві колесо для воза. То була перша неділя цього року, коли погода дозволила проводити час надворі, й атмосфера була майже святкова. Проте, стоячи біля входу до нори і дивлячись повз своїх односельців туди, де земля опускалася вниз до боліт, Аксель помітив, що імла знову підіймається, і припустив, що до пообіддя все знову зануриться в сіру мжичку.

Аксель простояв так досить довго, перш ніж помітив унизу, біля загорожі перед пасовищем, метушню. Спочатку вона його не надто зацікавила, проте раптом вітер доніс до його вух щось таке, що змусило його розпрямитися. Хоч Акселів зір із роками дедалі більше втрачав свою гостроту, що неабияк дратувало чоловіка, на його слух можна було сміливо покладатися. Тож із плутанини вигуків, які долинали від юрби біля огорожі, він виловив голос Беатрис, який звучав так, наче вона потрапила у біду.

Його односельці теж почали кидати свої справи, щоби поозиратись і подивитися, що відбувається. Та Аксель уже поспішив, аби пробратися крізь натовп, мало не наштовхуючись на дітей, котрі плуталися під ногами, і на предмети, які валялись у траві. Проте, перш ніж він устиг дістатися до маленького гурту людей, котрі тіснилися перед загорожею, той гурт раптом розпався і з його серцевини виринула Беатрис, обома руками притискаючи щось до грудей. З облич людей навколо було видно, що те, що відбувалося, їх здебільшого веселило. Однак раптом біля плеча Беатрис з’явилася жінка — вдова коваля, котрий помер рік тому від гарячки, — і її лице було перекошено від люті. Беатрис виривалася від своєї мучительки, а її обличчя цілий той час скидалося на невблаганну, позбавлену будь-яких почуттів маску, — проте, коли вона помітила Акселя, який наближався до них, цю маску розфарбували емоції.

Зараз, коли Аксель думав про це, йому здавалося, що вираз обличчя його дружини тієї миті відображав передусім неабияке полегшення. Не те щоби Беатрис вірила, що тепер, коли він прийшов, усе буде гаразд; одначе його присутність для неї все міняла. Вона подивилася на нього не просто з полегшенням, але з чимось на кшталт благання і простягнула йому предмет, який до того так ревно захищала.

— Акселю, вона наша! Нам уже не доведеться сидіти в темряві. Муже, швиденько бери її — вона наша.

Беатрис простягала йому коротку, дещо деформовану свічку. Ковалева вдова знову спробувала вихопити її, та Беатрис випручалася від непроханої руки, простягненої до неї.

— Муже мій, візьми її! Ота дитина, малючка Нора, принесла мені її цього ранку. Вона сама її зробила, бо подумала, що ми вже втомилися проводити свої ночі в цілковитій темряві.

Це викликало новий вибух криків і навіть сміху. Проте Беатрис дивилася на Акселя, і