Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Ця, схоже не ворушиться. – Почула дівчина. Добре, що хоч не лупцюють, перевіряючи чи жива. 

- Гей – Ви! Підійміть її. – В голосі чоловіка чулися підвищені та дратівливі інтонації.

Камера вмить наповнилася людьми і, чомусь, стала такою тісною. За спиною почулися важкі кроки, а потім дівчина відчула, як її підхопили під руки, намагаючись підняти. Спину пронизав різкий біль. Та так, що на очі навернулися сльози.

- Тихо… Тихо… - Біля обличчя пролунав знайомий голос.

Глянувши через напівопущені вії на чоловіка, дівчина впізнала в ньому одного із мешканців поселення, що розміщувалося поруч із містом Цитаделі. А зараз він був таким же ж в’язнем, як і вона. Вже давно не молодий чоловік, помітно схуд та виглядав надто хоробливим і слабким.

- Пані… - Прошепотів він. Та дівчина ледь помітно махнула йому головою, мовляв «не треба, не тут. Зараз я одна із вас. Я така ж полонянка як і Ви». Старець лише похилив голову, і на його вустах так і застигли несказані  слова.   

Подолавши біль та слабкість, дівчина піднялася на ноги. В голові сильно паморочилося. Та усвідомлення того, що ще мить і вона знову побачить сяйво сонця, вдихне свіже повітря, відчує вітер, що так пестить її шкіру, змусило взяти себе в руки. Зараз не час здаватися. Дівчина заплющила очі. Вона повинна змусити себе йти. Тому, зробивши глибокий вдих, дівчина, обпершись на руку старого, повільно вийшла з камери.

Опинившись на вулиці і відчувши на собі вітер, що пестив її шкіру, дівчина відчула себе живою та вільною. Сонячне світло було яскравим і очі, що так давно звикли до кремезної темряви, від незвички почало різати. Та краще перетерпіти цю тимчасову незручність, ніж знову повернутися в просочену пліснявою камеру. Всі в’язні йшли повільно. Та їх ніхто й не підганяв. Певно шкодували і так вже закатованих людей. Сам шлях від в’язниці до головної зали, куди їх вели, проходив через подвір’я замку. Чомусь, дівчині здалося, що завжди жвавий, голосний і метушливий двір, сьогодні був порожнім і надто вже тихим.

З кожним новим кроком дівчина відчувала, як до неї повертається жага до життя. І хоч скалічене тіло пронизувала нестерпна біль, усвідомлення того, що від тепер все зміниться, наповнювало груди якимось дивним теплом і давало сили не впасти без свідомості посеред подвір’я. Та варто було зайти їй до зали, як відчуття свободи змінилося бажанням втекти як най далі звідси. І справа була зовсім не в тому, що дівчина боялася смерті. Якраз навпаки, смерть була її подругою, оскільки майже кожної ночі приходила до неї уві сні. Це було щось інше. Страх, перед тим, що відкрилося її погляду. Вона все це бачила і не раз. Але то був сон. А зараз, сон став страшною реальністю. Скрізь була кров і тіла померлих воїнів. До горла підкотила нудота, в роті відчувався металевий смак крові, а на очі навернулися сльози, які беззвучно стекли по щоці. Завжди все сприймала надто близько до серця. Пропускала через себе. Чомусь по іншому не могла. Навіть покійна мати не раз говорила «Що її дочка занадто ніжна, тендітна і світла для цього жорстокого і жалюгідного світу». І, мабуть, вона мала рацію.

Більше не в змозі дивитися на скаліченні тіла, погляд дівчини зупинився на троні, що стояв по серед, колись, розкішної зали. В середині ніби все похололо. Тілом пройшлося нервове тремтіння, а волосся стало дибки. В кріслі сидів чоловік. Його погляд був прискіпливим, холодним та владним. Здавалося, що поглянувши на тебе, чоловік був здатен зазирнути в саму душу та змусити відчувати жах. Від такого не приховаєш нічого. Вся його постать так і кричала, що він небезпечний та могутній і від нього варто триматися як надалі. Та дівчина, чомусь зрозуміла, що зовсім не боїться його. Незнайомець викликав у ній різні почуття, та страху серед них не було. Його обличчя для неї було знайомим. В голові промайнули спогади. Вже бачила його і не раз.

Та поки дівчина, занурена у свої думки, продовжувала невідривно дивитися на незнайомця, чоловік, уважно роздивлявся людей, які стояли перед ним. Ще мить, і їх погляди зустрілися. Його зосереджений і суворий та її розгублений. Розуміючи, що не має так витріщатися на незнайомця, дівчина швидко опустила свої очі. Певно це було її не аби якою помилкою. Оскільки, біля ніг воїна вона побачила бездиханне та скривавлене тіло імператора Острова Семи Морів. Тіло вмить стало слабким. І лише, якась невидима сила змусила дівчину втриматися на ногах і не впасти на підлогу.   

- Від тепер Островом Семи Морів буде керувати новий імператор. – Через гул у вухах дівчина почула голос чоловіка. Він був стальним та владним. – І це я – Драган Темний. Ви будете коритися мені. А того, хто буде проти, чекає участь цього чоловіка. 

Новий імператор підвівся зі свого трону. Недбало та без будь-якої поваги він штурнув ногою в бік мертве тіло колишнього імператора і підійшов до в’язнів.

- Сьогодні, з кожним із Вас я особисто поспілкуюся. Мені цікаво, за які такі провини колишній імператор Вас ув’язнив. – Драган прискіпливо оглядав кожного. Навіть по дівчині, що так тремтіла, опустивши голову, встиг мазнути поглядом. «Що ж ти накоїла, що тебе так катували?» - майнуло в голові у чоловіка. Та він, продовживши свою промову, пішов далі. – І якщо я буду вважати, що вас тримали у в’язниці безпідставно, то сьогодні ж Вас чекає моє помилування та свобода.

Договорити чоловік так і не встиг. До нього підійшов один із воїнів. Він щось пошепки сказав імператору. Що саме, ніхто з присутніх не чув. Та обличчя імператора вмить стало ще лютішим та похмурішим і він звернувся до присутніх у залі воїнів: