Альбіна Яблонська - Його жага, Альбіна Яблонська

2.2

Камілла

— Я думав про тебе кожен день, проведений у в'язниці.

Марс усе ще пестить мене язиком у різних місцях. Водить губами по шиї, лиже плечі, руки. Соски. Мої груди вже цілком у його владі. Він їх стискає, гладить, кусає, наче звір — буквально смакує жертву. А я покірно чекаю на свою долю. Адже розумію, що втекти неможливо. Якщо вовк тебе бере за горло, то чинити опір марно. Краще погодитися з тим, що він сильніший. 

Сама природа — сильніша. І вона мною рухає зараз. Нами обома. Ніщо не з'являється із нізвідки. І так само не зникає безслідно. Все це завжди було між нами, і завжди залишиться.

— Я про це мріяла, Марсель, — дихаю вже на самій межі. Стогну від кожного дотику. Вона зводить мене з розуму — ця мить. Мить перед тим, як у мене занурюється великий і твердий член чоловіка. — О господи, Марс... 

Наші губи зливаються. Ми притискаємося один до одного ротами, щоб балувати язик партнера вологою та теплом, цим нестримним жаром. Його тепер так багато. Він довкола, обіймає мене і стискає, він тисне на губи, на живіт, на плечі, на совість і сором. Але його не уникнути. Він уже в мені. Він всередині мене. 

Всередині мене Марсель. І це змушує цілувати його швидше. Соковито, різко, нервово. Не можу стримати себе і починаю рухатись йому назустріч. 

Дуже волого, я горю, спливаю спрагою. А він входить глибше. І глибше. І глибше. З кожною новою секундою. І я тону в ньому до кінця, тону в насолоді. Збудженні. У його глибоких очах, що дивляться на мене під час процесу.

— Я жив тільки тобою, — каже він важко мені біля вуха. Поки входить знову і знову, наполегливо втиснувши мене в ліжко. — Мене тримали у цьому світі думки про тебе. 

— Не зупиняйся!

Обіймаю його голову долонями. А напружений тулуб — ногами. Боюся, що він мене відпустить. Або я сама раптом передумаю і зроблю щось жахливе, як минулого разу. Його тепло робить так, що я горю, палаю. Течу потом, жадаю більшого. Мій апетит росте, як і темп, з яким Марс проникає в мене у світлі сонячних променів. Ми робимо це вдень і нічого не боїмося. Мені вже не страшно. Страх витіснила собою пристрасть, і це справді спрацювало — слід було зробити це раніше. А не брехати собі, що все мине саме. 

— Я тебе не віддам, чуєш, — шепоче він тобі на вухо і тисне, як божевільний. Він трясе мене, я здригаюся наче від ударів зсередини. А Марс продовжує. Продовжує казати: — Я не віддам тебе шерифові. Або комусь іншому в цьому світі. Для мене не існує нічого важливішого, ніж ти. 

— Марсель...

— Тобі боляче? — питає він і на мить завмирає. 

А я тремчу ще сильніше, обіймаю міцний торс і хапаю шию обома руками — притискаю його ближче, щоб дати зрозуміти: я не хочу завмирати, не хочу тиші. І я звикла до болю. Тільки цей біль мені робить приємно. Робить мене щасливою. Я йому рада. І хочу ще.

— Прошу, не зупиняйся. Не виходь із мене до кінця... Я так боюся, що нам завадять. Що ти мене кинеш. Залишиш. Якщо дізнаєшся краще. Якою я тепер стала.

Марсель пронизує до упору, втискає вагою. 

І ніжно шепоче прямо біля губ. Тримаючи мене за руки.

— Я тебе і так чудово знаю, Камілло. Краще за тебе саму. — Моє тіло тремтить від передчуття. Здається, я скоро кінчу. — Я вийшов із в'язниці і спостерігав за тобою цілодобово.

— Господи, Марсе, — б'юся я в конвульсіях. Лежачи під ним. Він рухається повільно, упевнено. Мені нікуди поспішати, але ці слова... Він говорить і змушує мене кінчити. — Я більше не витримаю! Позбав мене мук! Будь ласка!

А він входить і входить. Тримає мої руки, втиснувши їх у подушку. 

І нашіптує, мов заклинання:

— Дивився, як ти гуляєш у парку. Як заходиш до магазину купити чогось до чаю. Як затримуєшся біля дитячого садка і довго дивишся на дітей, які грають на майданчику. — Я сильно кусаю губи, щоб не кричати. А він каже і каже, змушує мучитися, ходити по межі в страху не стриматись і впасти. Впасти у прірву. — Люблю дивитися, як ти бігаєш зранку в навушниках, не помічаєш нічого довкола. Як ти не спиш ночами, чекаєш на свого чоловіка. А потім раптом прокидаєшся під ранок. Плачеш...

— Марсель!

Я вся палаю. Буквально. До кімнати увірвалося полум'я. Воно тисне, притискає, не дає шлях до відходу. Воно танцює прямо тут, уже на стінах, на підлозі та на ліжку. Ми згоряємо з ним у вогні, це пожежа. І вона не має до нас милосердя. Це все, що я відчую перед відходом. 

— Ти плачеш, відчинивши вікно на кухні, — ніби нічого не помічає, продовжує говорити, дивлячись очима просто в душу. Просто кохає мене, жадає. Дуже сильно та жорстко. Так, як я мріяла багато років. І ось воно відбулося. — П'єш чай і про щось мовчиш, дивлячись через паркан надвір. — Рухи Марселя наростають у швидкості, він теж не здатний довго чекати. Ось-ось увірветься в мене спермою. Згорить і зробить останній крок до ідилії, яку не можна пробачити. Зрозуміти. Розповісти. Оголити перед світом і просто прийняти такою, як є. — Як ти дивишся у вікно і не підозрюєш, що я вже місяць живу навпроти. У будинку через дорогу. 

— Дякую, що прийшов по мене...

Очі мокріють, це сльози щастя та розпачу. Але боротися я не в змозі.

— Цього разу я тебе не залишу. Я заберу тебе з собою, — каже він голосно, твердо, на межі зриву. Він готується вилитись і проникнути до кінця. — І ми покинемо це місто. Поїдемо туди, де нас не засудять. Туди, де ніхто нас не впізнає в обличчя. І там ми будемо разом. Ти хочеш цього, Кем?

— Так! — Це найсолодше "так", яке я говорю за все своє поламане життя. — Так, я хочу з тобою поїхати!

А вогонь уже горить. Я відчуваю все руками. Полум'я гаряче, обпікає. Горять наші тіла, серця. Горимо всередині вщент і без залишку. 

— Будемо лежати в одному ліжку. Трахатися днями та ночами. Готувати разом сніданок і спати під довбані серіали, якщо хочеш.

— Марсель... Я кінчаю, Марсель...

— Але якщо попросиш, то покажу тобі той світ, який мене прийняв там, у в'язниці. Куди ти мене відправила через страх. — Він жорстко трахає, але шукає відповіді в очах. — Це був страх? Відповідай мені зараз. Поки ми не зайшли з тобою надто далеко. То був страх чи щось інше?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍