Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняє, — шанобливо відповів міністр. — То хіба мова йде про якесь глибоке відчуження? Річ у тому, що останнім часом у моєї старшої дочки не дуже добре складається служба при Імператорові, а тому я вирішив перевезти її до себе, щоб удвох із сестрою їй було веселіше, коли вони зможуть втішатися музичними заняттями, — і додав: — А про те, що ви її виростили й дали бездоганне виховання, я ніколи не забуду».

Оскільки міністр не мав звички відмовлятися від свого первісного наміру, то пані Оомія хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи є на світі щось безжалісніше від людського серця? — крізь сльози сказала вона. — Звичайно, шкода, що мої нерозумні внуки приховували від мене свою таємницю. Зрештою, по-іншому й не могло бути. Адже вони ще діти... Хоча пан міністр давно вже проник у суть речей, але те, що він гнівається на мене і розлучає з улюбленою онукою... Та я не впевнена, що там їй житиметься краще, ніж тут».

Саме в цю мить з’явився Юґірі. Останнім часом він приходив сюди досить часто з потаємною надією побачитися з Кумої-но карі. Помітивши під будинком карети міністра Двору, він, розгублений, поспішив нишком сховатися в своїх покоях.

Разом з міністром Двору приїхали його сини Са-но сьосьо, Сьонаґон, Хьое-но суке, Дзідзю, Тайфу, але нікому з них пані Оомія не дозволяла входити за завіси. Згідно із заповітом покійного Великого міністра її відвідували також його побічні сини Саемон-но камі, Ґон-цюнаґон та інші разом із дітьми, серед яких ніхто не міг зрівнятися красою з сином Ґендзі. Пані Оомія відчувала безприкладну прихильність до внука, а від самої думки про майбутню розлуку з молодшою внучкою, яку останнім часом з любов’ю опікала й виховувала, впадала у безпросвітний відчай.

«Тим часом я поїду в палац, а ввечері повернуся забрати дочку», — сказав міністр і поїхав. «Тепер уже не можна нічого змінити. Мабуть, краще змиритися і пізніше спокійно все залагодити...» — думав він по дорозі, але, не відчувши заспокоєння, вирішив: «Коли становище хлопця трохи зміцниться настільки, що він посяде гідне місце в світі, а дітей почуття не зміняться, то я дам згоду на їхнє одруження так, як треба за звичаєм. А зараз, поки вони житимуть в одному домі, ніякі застереження і заборони не стримають їхні юні серця від нерозважливих учинків. Тим паче що й пані Оомія не готова їх у чомусь обмежувати». Дійшовши такого висновку, міністр врешті-решт перевіз молодшу дочку до себе під тим приводом, що засмучена ньоґо потребує розради.

Кумої-но карі отримала від пані Оомія такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене. Але Ви, сподіваюся, розумієте, в якому я настрої? Будь ласка, приїдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дівчина вирушила до садиби на Другій лінії. Вона мала чотирнадцять років, і хоча здавалася юною, незрілою дитиною, але вражала м’якою красою.

«Досі ми жили нерозлучно, а ви були мені єдиною розрадою протягом багатьох днів і ночей. Ви уявляєте собі, як тепер мені буде сумно? — крізь сьози сказала пані Оомія. — Я вже стара і, природно, не зможу побачити, яке майбутнє вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаєте мене, поки я ще живу».

Дівчина, почуваючись винною, тільки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тоді зайшла Сайсьо, годувальниця Юґірі. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан міністр захоче віддати вас за когось іншого, не погоджуйтеся», — прошепотіла вона дівчині, а та, ще більше засоромившись, не знала, що й відповісти.

«Не кажіть таких хитромудрих слів, — розсердилася пані Оомія. — Людина не може знати, яке майбутнє їй судилося!» — «Та не в цьому річ, — невдоволено відповіла годувальниця. — Просто мені здається, що пан міністр ставиться до мого панича зневажливо. Та він нічим не гірший за інших, хай спитає будь-кого».

А Юґірі тим часом підглядав за ними із-за ширми й витирав гіркі сльози. Така його поведінка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалівши його, годувальниця якось зуміла вмовити стару пані й, скориставшись вечірньою метушнею у домі, влаштувала закоханим зустріч. Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити ні слова і лише мовчки плакали.

«О, який суворий ваш батько! — сказав нарешті хлопець. — Навіть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрічалися частіше, коли нам ніхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, і дівчина відповіла: «Я такої ж думки». — «Тобто, маю надію, що будете і далі мене кохати?» — запитав він, і вона по-дитячому кивнула.

А тим часом, коли вже запалили світильники, мав от-от з’явитися міністр Двору, бо почулися гучні крики його передового ескорту, що розганяв зустрічних людей. Почувши стривожені голоси служниць: «О, міністр уже повертається!..» — дівчина затремтіла від страху. «Нехай зі мною роб­лять, що хочуть...» — вирішив хлопець, не відпускаючи її.

Розшукуючи дівчину, прийшла її годувальниця і побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повірить, що стара пані нічого не знала?» — подумала вона. «От халепа! — обурилася вона. — Звісно, пан міністр розсердиться і сваритиме. А що подумає про це Адзеці-но дайнаґон? Хоч хлопець з високого роду, та хіба можна починати з ним спільне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Юґірі чув докори годувальниці, бо вона стояла зовсім близько за ширмою. «Вона зневажає мене за низький ранг ...» — подумав він, почуваючись настільки ображеним, що навіть його любов до дівчини ніби охолола.

«Ось послухайте...

Мої рукава,

Слізьми кривавими змочені,

Червоними стали[22].

Тож чи годиться їх зневажати

Й зеленими називати?..

Як їй не соромно?» — додав він, зітхаючи, а дівчина відповіла:

Чимало гіркоти

Кольорів різних

Я зазнала, та скажіть,

Якого кольору

Судилася нам спільна доля?

Ще не встигла вона цього договорити, як увійшов міністр Двору, і хоч-не-хоч довелось розлучатися. А Юґірі, почуваючись нещасним, у розпачі повернувся до своїх покоїв і ліг. Незабаром від поспішного гуркоту трьох карет і неголосних вигуків передового ескорту хлопець зовсім втратив спокій. А коли принесли записку від старої пані з проханням з’явитися, він, вдавши, що спить, навіть не ворухнувся. Усю ніч він плакав і зітхав, а вранці, коли все навколо ще вкривав білий іній, поспішив виїхати. Соромлячись показатися перед людьми з опухлими очима й не бажаючи зустрічі з пані Оомія, він подався туди, де ніхто не міг його потривожити. «Я знаю, що сам у всьому винен», — думав він, засмучений, повертаючись додому, на Другу лінію. Небо вкривали сірі хмари, навколо було ще темно.

«Іній і лід

Скували землю

В досвітній час,

А сіре небо

Потьмяніло від сліз...»

У цьому році однією з танцівниць Ґосеці[23] мала стати дів­чина з дому Великого міністра