Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

років жили і виховувалися разом... Але ж вони такі молоді. То хіба ми могли втручатися в їхнє життя суворіше, ніж пані Оомія, і віддаляти їх одне від одного? Ми просто дивилися на їхню поведінку крізь пальці...Тим паче що з кінця минулого року вони живуть і виховуються окремо... У такому віці юнаки бувають вітряні, але наш панич завжди поводився пристойно. Нам не могло й приснитися, що він зробить щось негідне...» — виправдовувалися служниці, кожна на свій лад.

«Ну, гаразд. Тільки наразі про це нікому ні слова. Хоча такі справи важко приховати, але все заперечуйте — мовляв, усі ці чутки неправдиві. А дочку я тим часом заберу до себе. Однак мене надзвичайно засмучує поведінка пані Оомія. Ну, звичайно, ви цього не хотіли...» — сказав він служницям, і вони, пригнічені докорами, пораділи, що уникнули відповідальності.

«О, звичайно... От тільки б Адзеці-но дайнаґон[19] про це не дізнався!.. Хоч би якими чеснотами вирізнявся панич, але хіба можна видавати дочку заміж за простого підданого?»

Сама ж дівчина була настільки юна, що не розуміла численних батькових повчань. А він, невдоволений поведінкою матері, крізь сльози потай скаржився жінкам, вартим довіри: «І як мені завадити тому, щоб дочка не змарнувала собі життя в майбутньому?»

Хоча сама пані Оомія любила обох онуків, але, видно, більше переживала за юнака, ніж за дівчинку, бо схвалила його закоханість і, не розуміючи, чому міністр так обурювався, подумала: «Навіщо виступати проти дружби дітей? Від самого початку він не звертав на дочку жодної уваги і досі не думав про її виховання, а перейнявся принцом Весняних покоїв[20] лише тоді, коли я довела дочку до пуття. Якщо ж усупереч його прагненню дівчинці судилося стати дружиною простого підданого, то кращого нареченого, ніж наш панич, їй не знайти. Хіба є на світі людина, яка могла б зрівнятися з ним і вродою, і доброю душею? Я вважаю, що такий хлопець годився б до пари дівчині навіть вищого роду...» Мабуть, через велику любов до онука пані Оомія образилася на сина. Уявіть собі, як міністр розгнівався б, якби заглянув їй у душу!

А тим часом, не знаючи нічого про цей переполох, навідався у садибу пані Оомія сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, і він мусив піти, так і не висловивши юній дівчинці все, що накопичилося у нього на душі, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня він прийшов знову.

Стара пані, яка завжди зустрічала внука з нестримною радістю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагідно сказала: «Мені дуже прикро, що міністр Двору через вас розгнівався на мене... Своєю вельми негарною поведінкою ви, на жаль, завдаєте всім зайвого клопоту. Я не хотіла про це згадувати, але вирішила, що вам слід знати правду...» Оскільки хлопець сам про це безперестанку думав, то відразу здогадався, про що йшлося, і, зашарівшись, відповів: «Про що ви кажете? Відтоді, як я віддався вивченню наук і живу, немов відлюдник, я майже ні з ким не спілкуюся. Тож мені здається, що пан міністр не має жодних підстав гніватися». Помітивши, що йому дуже незручно, пані Оомія співчутливо сказала: «Ну, гаразд, тільки надалі поводьтеся обачніше...» — і відразу перевела розмову на інше.

«Тепер мені буде ще важче з нею листуватися ...» — подумав юнак і засмутився. Його запросили на вечерю, але він навіть не торкнувся її і ліг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокійно калатало, а коли все навколо стихло, спробував відсунути перегородку, зазвичай відчинену, а сьогодні замкнену, з-за якої не долинав жодний звук. Охоплений безнадією, він сів, притулившись до перегородки спиною. По той бік дівчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вітрі й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили її юне серце, і вона промовила ніби сама до себе: «Невже дикі гуси у небі, туманом укритому, схожі на мене?.. »[21] Її зовсім ще дитячий голосок був незвичайно ніжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Відімкніть! Чи немає там Кодзідзю?» Але за перегородкою ніхто не озвався. Кодзідзю — так звали дочку годувальниці дівчинки. Здогадавшись, що він почув слова, які мимоволі зірвалися з її губ, дівчина засоромилась і ніяково занурилася під укривало. Вона поводилася зовсім по-дитячому, але не могла приховати, що знає про його любов... Поруч лежали годувальниці, тому молодята не сміли навіть поворухнутися і не сказали одне одному ні слова.

«В небі нічному

Друзів скликають

Дикі гуси,

А вслід за їхнім криком

Свистить над міскантом вітер...

І холодом душу пронизує...» — прошепотів Юґірі.

Повернувшись у спочивальню пані Оомія, він усю ніч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зітхати голосно й не ворушитися, щоб її не розбудити. Рано вранці, охоплений нестерпним соромом, він перейшов у свої покої і написав Кумої-но карі листа. Однак не зумів зустрітися не тільки з нею, але навіть з Кодзідзю, а тому впав у глибокий відчай. Дівчина соромилася лише того, що через їхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала ні про власне майбутнє, ні про людські пересуди, а, як завжди, мила і чарівна, прислухалася до перешіптувань прислуги, але зовсім не відчувала неприязні до хлопця. Вона не розуміла, навіщо треба було піднімати такий галас. Та оскільки служниці постійно дорікали їй за легковажність, то вона не насмілилася писати до нього. Якби він був дорослішим, то придумав би, як з нею спілкуватися, але ж він був молодший за неї і тільки сумовито зітхав.

Відтоді міністр Двору, незадоволений ставленням матері до закоханості онуків, перестав її відвідувати. Своїй першій дружині, господині Північних покоїв, жодних подробиць цієї історії він не розповів, а із заклопотаним виразом обличчя тільки сказав: «Наша ньоґо Кокіден, здається, так пригнічена пишністю, з якою ньоґо Умецубо ввійшла в палац як Імператриця-дружина, що мені просто боляче на неї дивитися, а тому я маю намір забрати її додому для відпочинку. Бо Імператор майже не відпускає її від себе настільки, що вона та й її служниці аж заморилися», — і негайно перевіз дочку до себе. Імператор довго вагався — відпустити її чи ні, і здався лише після настирливого наполягання міністра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цікаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер під надійною опікою пані Оомія, тож про неї можна було б і не турбуватися, якби не син Великого міністра, надто зухвалий для свого віку, з яким вона здружилася, живучи в одному домі. А її теперішній вік, звісно, викликає побоювання...» — пояснив міністр ньоґо і відразу перевіз до себе молодшу дочку.

«Після смерті єдиної доньки, — скаржилася засмучена пані Оомія, — я жила, знемагаючи від самотності, аж поки, на щастя, ви не передали під мою опіку цю дівчину. Я сподівалася, що турботи про її виховання скрасять решту мого життя і стануть відрадою у нелегкій старості. Та от, на жаль, несподівано ви розлучили нас».

«Я