Черкащенко Дарія - Вітер., Черкащенко Дарія

Глава 1.

Я підставив обличчя під промені сонця, що сходить. Здавалося, що тепло просочується крізь шкіру, збирається в струмки й тече до самого серця. Так я просидів, поки сонце остаточно не піднялося з-за обрію, закінчуючи найкоротшу ніч у році. Настав час повертатися додому. Там уже, напевно, всі прокинулися та обурюються з приводу моєї відсутності. А може, й ні. Адже сьогодні мій день народження, чотирнадцять років виповнюється. На подарунки, звичайно, я не розраховую, але може хоч добрим словом пригостять. Я підвівся на ноги, обтрусивши з одягу прилиплі сухі травинки та сміливих мурашок, які вирішили пошукати на мені щось їстівне. Окинувши поглядом безкраї небесні простори, я швидким кроком вирушив додому. Зворотний шлях був не близький - спуск із пагорба, потім поля і майже все село.

Вчора селяни галасливо святкували велике свято сонця і світла, вихваляючи сонцеликого бога Аруна, а сьогодні, як ні в чому не бувало вже гнуть спини, длубаючись у землі, поспішаючи покінчити з роботою, поки літнє сонце не розжарилося. Коли тільки встигли двори прибрати та столи з наїдками поховати? Я проходив повз поля, але мене не помічали. Лише собаки стали несамовито гавкати, як тільки я увійшов у межі села. Одна, велика і найсміливіша, навіть на паркан кинулася. Правда хоробрості її вистачило ненадовго, варто було мені гавкнути у відповідь, як пес тихо пискнув і поскакав у будку. Отож! Задоволено усміхнувшись, я пішов далі.

Щойно я відчинив хвіртку і ввійшов у свій двір, до мене підбіг мій семирічний братик. У його каштановому розпатланому волоссі стирчало кілька листочків і гілочок, мабуть, уже встиг по деревах полазити. 

- Сар! Дивись, що мені тато вчора привіз! - закричав він, показуючи мені дерев'яну конячку. 

- Гарна, але ти мені вчора її показував. Мама у домі? – спитав я, аби відвернути увагу дрібного, бо сам уже бачив через відкрите вікно, як мама клопочеться біля печі.

- Так! – пропищав Марті. 

- Дякую, - я провів рукою по сплутаному волоссю брата, попутно витягаючи найбільші гілочки. Потім подався до будинку. 

Марті йти за мною не ста, він гучно заіржав, як кінь, та помчав кудись за будинок. У кухні приємно пахло кашею та свіжим хлібом. Я проковтнув слину і погладив живіт, якій відізвався голодним бурчанням. Мама поки що мене не помітила і зосереджено перебирала якісь трави. Біля неї на лавці сиділа Кеті, моя маленька сестричка, і намагалася допомагати мамі. Правда від її допомоги, роботи додавалася вдвічі: вона діставала з кошика сушені трави, ретельно розтирала їх рученятами та кидала все це на підлогу. Я мимоволі посміхнувся. Кеті та Марті були рідними мені тільки по матері, але я все одно їх дуже любив. На щастя, вони поки що відповідали тим самим. 

- Привіт мам, - тихо привітався я, сідаючи за стіл. - Привіт Кеті. 

Сестричка на хвилинку відірвалася від важливої ​​справи, помахала мені ручкою, і знову взялася за "роботу". А от мама покинула роботу та повернулася до мене, відкинула довгу косу каштанового волосся за спину, вперла руки в боки, насупилась, через що на її гарному обличчі відразу збільшилася кількість зморшок. 

- О! З'явився! Ти де всю ніч пропадав? Батькові допомога у полі потрібна, а він десь гуляє. Знову весь день ходитимеш сонний?

Я лише знизав плечима. Не хотілося зараз сперечатися і скандалити, бо ще без сніданку залишить. Мама зітхнула, несхвально похитала головою, але більше нічого говорити не стала. Мовчки поклала мені каші, різко поставивши тарілку на стіл. 

- Наївся? - запитала мама, як тільки почула, що я шкребу ложкою по дну тарілки.

- Угу, - коротко відповів я, облизуючи губи. 

- Добре, а тепер марш у поле! І, Саріде, будь ласка, не зли батька, я не хочу знову слухати скарги про те, який ти невихований і грубий.

- Не обіцяю, - буркнув я, встаючи з-за столу, а біля самого порога додав: - І він мені не батько. 

Мама лише важко зітхнула. 

Я не поспішав ідучи по селу, навмисно вибираючи довший шлях. У душі розросталася величезна грудка злості та образи. Невже мама забула? Я розумію, вона на мене сердилась, адже вже не раз просила не гуляти ночами. Але можна було б сказати, хоча б "вітаю". Може ввечері…

Пинаючи всі камінчики, що траплялися мені на шляху, я дійшов до нашого поля. Тірел якраз відпочивав і пив воду. Протирав змоклий лоб. У нього, як і у всіх інших у нашій сім'ї було густе каштанове волосся, яке він завжди дуже коротко обрізав. Лише я виділявся вугільно-чорним прямим і жорстким волоссям. Коли мама їх зістригала, завжди лаялася, примовляючи: "ось уже нагородив татусь спадщиною". Як я зрозумів, у мене взагалі вся зовнішність від батька, тому що у мами були карі очі, а у мене чорні. У мами була світла шкіра з ластовинням, а в мене смаглява і я ніколи не обгоряв на сонці. Замість кирпатого носа – прямий. І тонкі губи, а не пухкі, як у матері.

Тірел несхвально дивився на мене, чекаючи поки я підійду. 

- Вчасно, - пробурчав він, відставляючи графин із водою. - Мало я тобі тоді всипав, що ти знову наважився повторити прогулянку.

 Вітчим стояв навпроти мене, стискаючи кулаки. В його обличчя я не дивився, але судячи з того, як напружувалися м'язи на його оголеному торсі, було ясно, що він і зараз готовий мене вдарити. Але навряд чи стане, бо ми не вдома, а у відкритому полі й тут у мене більше шансів відскочити, а то й зовсім втекти. А ще, не приведи Дволикий, ще хтось із сусідів побачить, які порпалися на сусідніх полях. 

"Скажи дякую, що взагалі прийшов", - зло подумав я. Взяв лопату і почав копати поле.

Ми пропрацювали до полудня, так і не промовивши жодного слова. Потім повернулися додому. Після ситного обіду мені вдалося трохи відпочити, сховавшись від усіх на горищі. Довго ледарювати мені не дозволили, після суворого відгуку вітчима довелося спуститися і знову піти в поле вже до самого заходу сонця.

Увечері, коли мама вирушила укладати малюків спати, а Тірел ще не повернувся від сусіда, я із задоволенням скористався тимчасовою самотністю і вислизнув у двір. Піднявся з ногами на лавочку, що стояла біля ґанку, і став дивитися, як запалюються зірки на небі. Денні турботи так стомили тіло, що зараз думки були лише про спокійний відпочинок. Навіть образа на те, що всі геть-чисто забули про мій день народження, охолола і вщухла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍