Люсі Лі - Роман крізь час, Люсі Лі

Розділ 4

Маша

До п'ятниці, я була у всеозброєнні. 

Збирали ми з Іркою мене дуже ретельно. Я шукала і заучувала необхідну інформацію, яка може знадобитися на співбесіді, а Ірка мені просто не дошкуляла. І навіть готування та прибирання взяла на себе, щоб я зайвий раз не відволікалася.

В назначений день вже в знайомій приймальні я, з'являюся на пів години раніше. Чим викликаю невимовну "радість" на обличчі Олени. 

– Доброго ранку Олено, — голосно проголошую ще с порогу.

– Ваша співбесіда проходитиме не тут, а на два поверхи вище, у кабінеті генерального, — холодно карбує. 

– А як я знайду потрібні двері? - знервовано перепитую. 

– Думаю ви не помилитесь, на дверях його приймальні написано генеральний директор компанії Starbackses Corporation … 

– Добре, дякую, — навіть не дослухавши, обриваю секретарку на півслові, та кулею вилітаю з приймальної головного відділу кадрів.

Ну, як кулею. 

Настільки швидко, наскільки мені дозволяють мої нові підбори, та вузьке блакитне плаття класичного крою зі стриманим v-подібним вирізом у зоні декольте. Волосся цього разу я розпустила, трішки прихопивши з боків. Ну і звичайно денний, майже не помітний макіяж.

– Сьогодні, на мій погляд, я виглядаю дуже професійно, тому майже на сто відсотків впевнена у позитивному вражені, яке я призведу на гендиректора, – у слух переконую себе розглядаючи своє відображення у дзеркалі вбиральні, в яку зайшла, щоб трішки заспокоїти нерви, що несподівано розгулялися.

Більш менш заспокоївшись, вирішую вимити руки, та не одразу помічаю дівчину, що несподівано з'являється у відображенні. З переляку різко сіпаюся в сторону, бризкаю на сукню, та наливаю трішки води на підлогу. 

Намагаючись нервово розтерти мокру пляму на своєму платті, розводжу її ще більше. З психами сіпаюся якомога далі від злощасного крана, та одразу ж послизаюся на власноруч створеній калюжі. Підвернувши ногу, смачно шльопаюсь на пол. Мій гучний шльоп, не залишається непоміченим і дівчина із дивним виразом обличчя, злякано тікає за двері вбиральні. 

Мабуть, у мене був такий вираз обличчя, що вона вирішила не пропонувати своєї допомоги. 

Рівно за дві хвилини до призначеного часу, я нервово тупцюю біля дверей з написом генеральний директор трата та…, чогось там…. Далі читати не можу. Бо від нервів вже перед очима пливе. Та і помилитися важко, такі двері тут одні. 

Ще через хвилину я чомусь вирішую, що коли вже за 15 хвилин перебування в цьому офісі я примудрилась впасти, поставити собі величезну пляму на платті, та зламати підбор, то це явно не добрий знак. В якийсь момент, в мене навіть виникає думка піти звідси. Але, добре подумавши я все-таки зважуюся відчинити двері, та зробити крок за поріг приймальні генерального.

Велике світле приміщення обладнано в приємному для зору сучасному дизайні. Чіткі силуети стін на контрасті з м'якими контурами над сучасних меблів. 

Все гармонійно та привабливо. Багато зелені. Вздовж стіни величезний чорний диван для відвідувачів, далі великий також чорного кольору стіл, за яким і сидить секретарка. 

Я одразу помічаю, що дівчина сильно вагітна. І скоріше не сидить, а напівлежить у м'якому шкіряному кріслі.

Величезний живіт не дозволяє бідолашній зігнутися хоч в якомусь напрямку, тому вона розвернувши глибоке крісло в бік, та витягнувши ноги, переглядала у такому положенні цілу купу якихось документів.

Дівчина, попри своє положення, виглядала доволі миловидно. 

Миленький кирпатий носик, на якому красуються великі окуляри, злегка припухлий, це робить риси обличчя, злегка змазаними. Хоча в них чітко вловлювалася жіноча краса і миловидність. Блондинисте волосся зібране в нехитру гульку в яку був встромлений олівець.

– Ви на співбесіду? - питає, піднявши на мене очі, увічливо посміхається. – Вас вже чекають, — не дочекавшись моєї відповіді, продовжила, вказуючи на інші великі двері, напевно що ведуть до кабінету генерального. 

Розвернувшись до них обличчям, застигаю, не наважуючись зробити крок. 

Ну як дитина. Лаяла я себе, повільно підступаючи до них, щоб нарешті схопитися за ручку дверей.

Мене несподівано знову охоплює хвилювання. Тіло починає тремтіти, навіть коліна ніби ватяні стали. Та враховуючи ще мою підбиту дупу і надламаний каблук, я зараз взагалі рухаюся з грацією пораненого їжачка.

І тільки но я хапаюся за ту зловісну ручку, як мене ривком, разом із дверима затягує всередину кабінету генерального. І я, відірвавшись від ручки лечу у перед носом, розтягуючись на підлозі.

Властилинов О.В. начальник відділу кадрів, власною персоною, якраз виходив з кабінету гендиректора.

Наступає мовчазна пауза, під час якої Олег Володимирович мовчки розглядає моє бідолашне тіло, що розтягнулося на підлозі кабінету генерального. 

- Маша? - чорні брови чоловіка здивовано повзуть вгору. - Ви не забились? - у його голосі читалися нотки здивування та хвилювання за мене хворобливу. Бо здоровою мене зараз було назвати важко. 

Абияк піднявши голову, та опершись на лікті, становлюся у вже звичну для нього позу, на коліна. Та дивлюся на чоловіка знизу вгору, як і при першій нашій зустрічі. І не можу встати. Тільки вже не від онімілих кінцівок, а від сміху. Властилинов теж закинувши назад голову голосно регоче. 

Почувши цей ґвалт до кабінету влітає вагітна секретарка, та вперши руки в боки застигає в проході, з відкритим ротом спостерігаючи за моєю ганьбою. Я одразу звертаю увагу, що взута вона в домашні рожеві, плюшеві капці. Це ще більше покращує мій настрій і я взагалі згинаюсь навпіл, регочучи вже в голос. 

Більш безглуздої ситуації годі вигадати. 

Вдруге стояти перед Властелиновим на колінах було занадто, навіть для мене. Та й ще ця секретарка, у рожевому, з німим питанням на здивованому обличчі.

Зрештою, мені все — таки вдається за допомогою начальника відділу кадрів стати на ноги та навіть заспокоїтись. І ми з О.В. зробивши серйозний вираз обличчя навіть почали співбесіду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍