Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

— Та чого ти завелася так? — помічниця закинула голову і заливисто засміялася. Ніби побачила щось нереально смішне. — Нічого небезпечного, — крізь збите дихання пробурмотіла вона, — всього лише таємна зйомка бандитської сходки.

— Господи, ти себе чуєш?! Мені воно навіщо? — сама не помічаю, як перейшла на крик. — Як пов'язані бандити і правильне харчування? Чи вони там на сходці будуть готувати безглютенові каші?

— Нам потрібна сенсація! — ігноруючи моє обурення, нахабно перебила мене помічниця. Надаючи голосу таємничої інтонації, вона продовжила: — Нам конче потрібен шокуючий контент! Щось таке, що затьмарить твою ганьбу з фастфудом. І всі переключаться тільки на бандитів.

— Олено… — всі хитромудрі слова застрягли в горлі, коли я краєм вуха почула скриготіння дверного замка. Міра з Єгоркою повернулися. — Мовчи, пізніше договоримо, — попередила її шепотом, перш ніж маленькі ручки зімкнулися на моїй шиї.

— Матусю, я так скучив!

Борючись зі здивуванням і злістю на помічницю, я глибоко вдихнула і блискавично змінила настрій.

— Мій рідний... І я за тобою скучила.

Погладила каштанову маківку і носом зарилася у темне волосся сина. Найкраща і найулюбленіша дитина в світі. Він — єдине, за що я вдячна його батькові, моєму колишньому. Котрий, як би безглуздо це не звучало, навіть не знає про його існування.

— Матусю, ти що плакала? — недоречно помічає Єгорка мої брудні розводи від туші.

— Ем… ні… це я вдавилася печивом. З тіткою Оленою базікала, коли їла... і вдавилася, ось сльози і виступили, — придумую на ходу виправдання, аби не засмутити сина.

— Ех, мамо, — зобразивши сердиту мордочку, Єгорка насварив мене пальчиком, — ти ж сама казала, що так робити не можна. Коли їсиш — мовчи і не диш, — він суворо процитував мої настанови перед вечерею.

— Я більше так не буду, — квапливо обіцяю синові і маю намір відвести його до сестри, але та ніби за командою сама зайшла на кухню.

— Привіт, Олено, — кинула Міра коротко помічниці. — Що з блогом? Щось вже вигадали? А то Злата зі своїм бургером вже в усіх місцевих пабліках красується.

— А ти у мені сумнівалася? — помічниця засуджуюче поклацала язиком. — Тітка Олена розрулить будь-яку ситуацію. Ми хочемо піти… — нерозумно почала вона і відразу замовкла під моїм попереджувальним поглядом. Не вистачало ще сестру втягнути в її дурний задум. — Загалом, все буде добре, Міро, не хвилюйся, — Олена натягнула на обличчя підбадьорливу усмішку.

— Це добре, — з полегшенням посміхнулася сестра. — Злат, тобі ще щось потрібно? А то я хотіла до завтрішньої контрольної підготуватися. Багато вчити задали.

Почуваю себе найгіршою сестрою, яку тільки можна уявити, але все ж наважуюся попросити Міру про останнє прохання. Принаймні, на цей день точно.

— Миросю, можна ще десять хвилин? Будь ласка, посидь з Єгоркою. Ми з Оленою не договорили.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно