Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гей-го.
• • •
Так, і нашим батькам було неважко купити васальну відданість цих живих скам’янілостей родинного минулого. їм сплачували скромну винагороду, яка сприймалася велетенською, бо ділянки їхнього мозку, що відповідають за заробляння грошей, перебували в зародковому стані.
їм надали гарні помешкання в особняку, з кольоровими телевізорами. їх заохочували харчуватися по-царському і брати за це в наших батьків стільки грошей, скільки заманеться. Роботи в них було дуже мало.
Найкраще, що їм не доводилося багато думати про себе. Ними всіма командував молодий лікар-терапевт, доктор Стюарт Ролінґ Мотт, який мешкав у селі і заходив провідувати нас щодня.
Доктор Мотт був, до речі, техасець, меланхолійний і відлюдькуватий молодик. До сьогодні я не знаю, що спонукало його поїхати так далеко від своєї сім’ї і рідних місць і розпочати лікарську практику в ескімоському поселенні у штаті Вермонт.
Одна курйозна примітка в історії, можливо, безглузда: онук доктора Мотта згодом став королем Мічиґану під час мого другого терміну на посаді президента Сполучених Штатів Америки.
Я знову мушу гикнути: Гей-го.
• • •
Присягаюся: якщо я проживу достатньо довго, щоб закінчити автобіографію, я її перечитаю і повикреслюю усі «Гей-го».
Гей-го.
• • •
Так, а ще в особняку була автоматична спринклерна протипожежна система і охоронна сиґналізація на вікнах, дверях і світлових люках.
Коли ми стали старшими і потворнішими, а отже могли поламати собі руки чи повідривати голови, на кухні повісили величезний ґонґ. Він під’єднувався до кнопок вишневого кольору в кожній кімнаті і вздовж кожного коридору, розміщених на однаковій відстані одна від одної. Кнопки світилися у темряві.
Одну кнопку можна було натиснути лише в тому разі, якби Еліза чи я почали б гратися з убивством.
Гей-го.
Розділ 3
Батько поїхав до Ґалена з юристом, лікарем і архітектором — перевірити, як облаштовуть особняк для нас з Елі-зою, а також найняти обслугу і доктора Мотта. Мати залишилася тут, на Ман-геттені, в їхньому міському будинку в Черепаховій затоці.
Черепахи, до речі, повернулися, і то багато, до Черепахової затоки. Раби Віри Бурундук-5 Заппи полюбляють ловити їх для супу.
Гей-го.
• • •
То був один з рідкісних випадків, за винятком батькової смерті, коли мати й батько розлучилися більше ніж на день-два. І батько написав матері з Вермонту вишуканий лист, який я знайшов у материній тумбочці по її смерті.
Можливо, то був єдиний випадок їхнього листування.
«Моя люба Тиш, — писав батько. — Наші діти тут дуже щасливі. Ми можемо пишатися. Наш архітектор може пишатися. Наші робітники можуть пишатися.
Хай яким би коротким виявилося життя наших дітей, ми неодмінно забезпечимо їх усіма дарами гідності й щастя. Ми створили для них пречудовий астероїд, маленький світ з одним особняком, оточеним зусібіч яблунями».
• • •
Потім він повернувся на свій власний астероїд — до Черепахової затоки. Відтоді вони з матір’ю, знову ж таки за порадою лікарів, провідували нас раз на рік, завжди в наш день народження.
їхній розкішний будинок стоїть і досі, усе ще затишний, захищений від дощів і буревіїв. Саме в ньому наша найближча сусідка, Віра Бурундук-5 Заппа, нині розміщує своїх рабів.
• • •
«І коли Еліза й Вілбур помруть і, нарешті, відправляться в рай, — писав далі батько, — ми зможемо поховати їх серед їхніх предків Свейнів, на тихому фамільному цвинтарі під яблунями».
Гей-го.
• • •
Стосовно тих, хто вже похований на тому цвинтарі, відділеному від особняка загорожею: здебільшого то були вермонтські яблучні фермери з дружинами і нащадками, люди незначні. Багато з них були, безсумнівно, майже так само неписьменні і неосвічені, як Мелоді й Айседор.
Іншими словами: то були невинні великі людиноподібні мавпи з обмеженими можливостями творити зло, що, на мою думку, дуже, дуже старого чоловіка, і вимагається від роду людського.
• • •
Чимало надгробних плит на цвинтарі провалилося під землю або попадало. Негода затьмила епітафії на тих із них, що ще стояли.
Але був там один величезний гробівець, з товстими ґранітними стінами, шиферною покрівлею і розкішними дверима, який, напевне, простоїть до Судного дня. Це мавзолей засновника нашого родинного багатства, будівничого цього особняка професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.
• • •
Професор Свейн, я б сказав, був понад усякий сумнів найрозумніший з усіх відомих нам предків: Рокфеллерів, Дюпонів, Меллонів, Вандербільдів, Доджів — усіх. Він закінчив Массачусетський технологічний інститут (МТІ) у віці 18 років і заснував кафедру цивільного будівництва в Корнельському університеті у віці 22 років. На той час він вже мав декілька важливих патентів з будівництва залізничних мостів і запобіжних механізмів, що само по собі вже невдовзі зробило його мільйонером.
Але це його не задовольняло. І він заснував Мостобудівельну компанію Свейна, яка спроектувала й побудувала половину залізничних мостів на всій планеті.
• • •
Він був громадянин світу. Він володів багатьма мовами, він був особистим другом багатьох очільників різних держав. Та коли настав час будувати свій власний палац, він обрав для нього місце серед яблунь своїх неосвічених предків.
І він був єдиною людиною, яка любила оте варварське кладовище, поки не з’явилися ми з Елізою. І які ж ми були там щасливі!
• • •
І ще ми з Елізою мали один спільний секрет із професором Свейном, попри те, що він помер півсторіччя тому. Про нього не знала обслуга. Про нього не знали наші батьки. Про нього, очевидно, не підозрювали й робітники, які обновляли будинок, хоча вони прокладали труби й теплотраси і робили електропроводку в різноманітних загадкових місцях.
Ці місця й були секретом: усередині особняка містився інший особняк. До нього можна було ввійти крізь люки і відсувні панелі. Він мав потайні сходи, пункти підслуховування з отворами для підглядання і секретні коридори. Ще там були тунелі.
Ми з Елізою могли легко влізти, скажімо, у величезний годинник у танцювальній залі, що стояв на верхньому поверсі північної вежі, і вилізти майже за кілометр звідти — через люк у підлозі мавзолею професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.
• • •
Був у нас ще один спільний з професором секрет, ми дізналися про нього, переглядаючи його папери в особняку. Його середнє ім’я насправді було не Рузвельт. Він сам дав собі це середнє ім’я, аби здаватися аристократичнішим, коли вступав до МТІ.
В його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буфонада, або Більше не самотні», після закриття браузера.
