Фредрік Бакман - Ми проти вас

Є стільки речей, про які не говорять у малому місті, але для тебе не існує таємниць, якщо тобі дванадцять і ти знаєш, де в інтернеті потрібно шукати інформацію. Лео все прочитав. Зараз він одягнений у светр з довгими рукавами, незважаючи на спеку. Лео каже, що згорів на сонці, але насправді не хоче, щоб хтось побачив подряпини. Він ніяк не припинить роздряпувати себе вночі — під його шкірою розповзається ненависть. Він ніколи не бився, навіть на хокеї: йому здавалося, що, можливо, він подібний на тата і не здатен прийняти насильства. Але тепер він прагне, щоб хтось почав із ним бійку, наїхав на нього, просто дав йому хоч один привід схопити перший-ліпший важкий предмет і розбити комусь обличчя.

«Треба піклуватися про своїх брата чи сестру, — так навчають нас у дитинстві. — Не сваріться! Не бийтеся! Ви повинні піклуватися одне про одного!» Лео і Майя колись мали старшого брата — то, можливо, він зміг би захистити їх. Брата звали Ісак, він помер іще до їхнього народження від такої хвороби, яка заперечувала для Лео можливість віри в існування Бога. До семи років Лео заледве розумів, що Ісак був реальною людиною, а потім він знайшов альбом зі світлинами брата і батьків. Як же вони сміялися на кожній фотографії! Як міцно обіймалися, як безтямно любили! Того дня Ісак, уже бувши на тому світі, дав Лео нестерпно велике знання про життя. Він навчив його, що любові буває недостатньо. Коли тобі сім років, страшно таке дізнатися, та, зрештою, це страшно у будь-якому віці.

Тепер Лео дванадцять, він намагається бути чоловіком. Що б це не означало. Намагається вночі не роздряпувати собі шкіру, намагається плакати тихо, міцно зіщулившись під ковдрою, намагається ненавидіти так, щоб ніхто цього не помічав і не розумів. Намагається вбити думку яка безнастанно гупає йому в скронях. Треба піклуватися про свою сестру а він не зумів.

Він не зміг захистити сестру не зміг захистити сестру не зміг захистити сестру.

Уночі Лео так роздряпав собі живіт і груди, аж на шкірі утворилася довга рана, з якої поволі сочилася кров. Зранку він подивився на себе у дзеркало й подумав, що рана нагадує вогнепровідний шнур, який тягнеться до його серця. Цікаво, чи горить він у нього всередині. І скільки ще часу залишилося.

4

«Через жінок — суцільні проблеми»

Старші покоління називали Бйорнстад і Гед «Ведмедем» і «Биком» відповідно, особливо тоді, коли міста мали зійтися в хокейному матчі. Так було здавна, і ніхто вже й не знає, чи то Гед сам вибрав собі бика як символ на формі, чи бик з’явився на ній після того, як їм дали таке прізвисько. У ті часи в околицях Геда справді водилося багато худоби, тамтешня місцевість відкритіша, тому зайшлим промисловцям було легше будувати фабрики. Людей із Бйорнстада знали як працьовитих робітників, але ліси тут росли щільніше, тож гроші осіли в сусідньому місті, трохи південніше. Старші покоління часто вживали метафору про боротьбу Бика і Ведмедя — так утримується рівновага, і жодному з них не вдається зосередити в себе всю владу. Можливо, у ті часи так воно й було, коли роботи й ресурсів ще вистачало обом містам. Тепер усе складніше, бо люди завжди піддаються ілюзії, вірячи, що насильству притаманна рівновага.

Але насильство ніколи не вдасться контролювати. Попри наше велике бажання.

* * *

Майя сидить удома в Ани. Це їхні останні хвилини тиші та спокою, поки не стане чути сигналів повідомлень, останні миті між втечею Кевіна з міста і пеклом, яке розчахнеться знову. Під час тих трьох тижнів люди, здавалося, забули про існування Майї. Це було чудово. Ще трохи — і цьому настане кінець.

Ана перевіряє, чи замкнена шафа зі зброєю, тоді дістає ключ і пересвідчується, що рушниці, які там зберігаються, не заряджені. Вона обманює Майю, кажучи, що треба їх «почистити». Майя знає, що Ана перевіряє шафу лише тоді, коли її старий знову починає пити. Це певна ознака, що її тато-мисливець перейшов межу з випивкою, — він забуває замкнути шафу або ставить туди заряджену рушницю. Таке сталося лише раз, коли Ана була ще малою, а її мама поїхала геть із міста, проте Анина тривога ніколи так і не відступила.

Майя лежить на підлозі, поклавши гітару на живіт, і вдає, ніби нічого не розуміє. В Ани тяжка ноша — бути дитиною алкоголіка, і цю війну їй доводиться вести самотужки.

— Чуєш, ти, дуркó? — врешті починає Ана.

— Що таке, страшидло? — усміхається Майя.

— Заграй щось, — вимагає в неї Ана.

— Не треба мені наказувати, я тобі не музичний раб, — фиркає Майя.

Ана усміхається. Таку дружбу не виростиш у теплиці — вона розростається самовільно.

— Будь ласка!

— Візьми й навчися сама, лінива віслючко.

— Ну й дурна ти — для чого мені вчитися, якщо в руках у мене рушниця? Ану грай, поки я не стрільнула!

Майя регоче. Коли настало літо, вони пообіцяли одна одній, що жоден чоловік у цьому клятому місті не забере в них їхнього голосного сміху.

— Але не депресняк! — додає Ана.

— Заткнися! Якщо хочеш слухати дебілувату бум-бам-музику, то ввімкни собі на комп’ютері, — пирхає Майя.

Ана закочує очі.

— Агов, у мене в руках РУШНИЦЯ! Якщо почнеш грати свої наркомелодїї, я вистрілю собі в голову, і це буде твоя провина!

Дівчата заходяться сміхом, і Майя грає найвеселіші мелодії, які, на думку Ани, не такі вже й вау-радісні. Але того літа вона погоджується на те, що є.

Їхні веселощі переривають два короткі сигнали з мобільного телефона. А потім іще два, і ще.

* * *

Робота спортивного директора хокейного клубу — це не повний робочий день, а три робочі дні в одному. Петерова дружина Міра, коли вже не здатна стримати роздратування, любить казати: «У тебе два шлюби: один — із хокеєм, а другий — зі мною». Вона не продовжує, що половина шлюбів закінчуються розлученням, у цьому нема потреби.

Щоб зустріч не була аж такою драматичною, політики в конференц-залі розповідають, що «йдеться всього лише про спорт». Найбільша брехня, в якій Петер зумів себе переконати, — що хокей і політика не пов’язані. Це не так, вони завжди залежать одне від одного, але коли політика підіграє нам, ми називаємо це «співпрацею», а якщо підіграє іншим — «корупцією». Петер визирає крізь вікно. Перед будинком міської адміністрації завжди