Валентина Анатоліївна Люліч - Печериці в законі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ти стала такою красивою. Але чого тебе понесло в прокуратуру? — усміхався Славко.
— Дякую за комплімент! Головне в житті — робити те, що подобається. Єдине… — замовкла Маргарита, задумавшись над ситуацією, яка склалася нині.
— А ти де працювала до цього? — запитала Маргарита Юлю.
— Спочатку — заміж… Так і не закінчила навчання. Потім, як це в наш час стандартно буває, — нещасливе сімейне життя, розлучення, безробіття, безгрошів’я. Працювала то там, то там. Скрізь мене поносило, — опустивши очі, неохоче розповідала Юля. — Ось і занесло на конкурс. Думала, щось виграю, розбагатію. Але і тут не поталанило,
— Юлині слова, як і її вигляд, викликали в присутніх лише співчуття. З-під масивно нафарбованих вій пронизливо дивилися зелені очі. Вони були гарні, та здавалися втомленими, без вогника. Її природну красу якось складало прибране у хвіст рожево-каштанове волосся і непристойно яскравий макіяж.
— За зустріч! — піднявши келих, ніби запрошуючи до столу, промовив Славко.
— А я пропоную додати: за все добре! — вигукнула посміхаючись Катя.
Славко вкотре не слухав подальшої розмови — просто занурився в присутність Маргарити. Втім і вона раділа зустрічі. Не могла себе зрозуміти, втамувати переживання й відчуття. Чи то вимушена відстань між ними змушувала її постійно думати про нього, чи то знову жалість, чи думки про неможливість спільного майбутнього. Їй як ніколи хотілося просто покласти голову йому на плече й ніжно обійняти за шию.
Очі Славка переливалися то сумом, то жаром, то бажаннями. Але тільки-но їхні погляди зустрічалися, вони їх одразу перекидали в протилежні кутки залу.
Юля в цей час ловила погляд Слави й поправляла свою напівпрозору блузку, опускаючи очі, намагалася скерувати його погляд на глибоке декольте.
Маргарита подумки посміхалася.
Глава 7
Марго знову прийшла на роботу ще перед восьмою. Втупившись у монітор кабінетного комп’ютера, продовжувала аналізувати коло своїх знайомих. Була готова провести ще одну безсонну ніч, аби вона тільки дала результати постійних роздумів.
В її уяві постійно поставали шоколадні цукерки в кольорових блискучих обгортках.
Треба відшукати жінку, яка в костюмі гриба роздавала на презентації цукерки. З’ясувати, де їх узяла. Маргарита вирішила сама знайти «печерицю» і поговорити з нею.
— Так, Рито, слухаю, — радісно обізвався Славко вже після першого дзвінка.
— Їдь до мене, є розмова.
— Хвилин за п'ятнадцять, максимум двадцять, — відповів Слава.
— Ти в порядку? — перше, чим поцікавилась Марго при зустрічі.
— Ну-у-у, так, — відповів розгублено Славко.
— Слухай уважно. Ти просто повинен мені допомогти. Постараюсь коротко й дохідливо. Діти швидше за все отруїлися не грибами. Отруєння пішло через цукерки. Ті самі «Ромашки», які дала їм я.
Славко здивовано глянув на Маргариту, але промовчав, слухаючи далі.
— Ці цукерки, якщо ти пам’ятаєш, мені на презентації разом із флаєром дала жінка в костюмі гриба. Хто вона? Де працює? З ким спілкується?
— Ти маєш на увазі ту велику печерицю, що роздавала флаєри? То це ж — Юлька. Це я їй запропонував таку роботу… Вона погодилася… Заплатив немало.
— А звідки в неї могли взятися цукерки з ботулотоксиновою начинкою? Очевидно, дав хтось із твого оточення. Чи з мого? Одним словом — з нашого!
— Взагалі-то цукерки привіз Михайло Петрович, адміністратор ресторану. Ми спеціально на презентацію свіжих на фабриці замовили. А де вона взяла отруєні — і гадки не маю.
— До вас можна? — у напіввідчинених дверях показався ніс, а потім і весь начальник слідчого відділу міліції.
— Проходьте. Ви взяли матеріали?
— Так-так. Звичайно.
— В’ячеслав Миколайович, я тобі передзвоню. Подумай, будь ласка, над моїм запитанням, — буркнула, намагаючись не демонструвати їхніх стосунків та свого ставлення до Славка перед працівниками міліції.
— Я зразу — на роботу. Перетрясу всі документи щодо поставки цукерок. Просто в голові не вкладається… І щось не сходиться.
— Ви перевірили всі замовлення ботулотоксину? — гортаючи матеріали кримінального провадження, запитала Марго слідчого.
— Так точно, Маргарито Валеріївно. За останні шість місяців було одне замовлення з доставкою на квартиру. Видно, у нас не так часто людей труять, — похмуро пожартував начальник слідчого відділу. — Дільничний виходив за встановленою адресою, але ніхто двері не відчинив.
— А хто там прописаний і проживає, ви з’ясували?
— Ще поки не з’ясовували.
— А до кого тоді ходив дільничний?
— Маргарито Валеріївно, зараз усе зробимо.
— Зробили супровідну на матеріали, як я казала?
— Так точно.
— Я їх поки що в себе залишу і ще раз вивчу.
* * *
— Маргарито, привіт! — почувся в телефоні бадьорий голос Славка, значно бадьоріший, ніж зранку. — Ти не пригадаєш, які саме цукерки тобі дала Юля?
— Мені й пригадувати не треба.
— Зможеш приїхати? — скориставшись ситуацією, запитав Славко.
— В обід на кілька хвилин.
— Добре, чекаю.
Славко зустрів Маргариту біля дверей, провів до кабінки.
— Тут ніхто не буде заважати. Я тобі замовив трохи перекусити. А заодно й поговоримо, щоб не займати твого дорогоцінного часу. Ти їж. Дивися, оце накладні на поставку цукерок. Отут я взяв кілька штучок, залишився один ящик, — і висипав на стіл жменю цукерок «Червоний мак».
— Але ж це не вони!
— Інших нема і бути не могло. Замовляли тільки ці. От папери.
— А хто ж видавав?
— Я ж кажу: адміністратор. Ти їж, не відволікайся. Я з адміністратором спілкувався. Він видавав тільки цукерки з ящиків. Інших ніхто не приносив. І взагалі їх просто не було.
— Тоді поясни мені, звідки взялось оце! — Маргарита витягла з сумочки файлик із фантиком. — Фантик від «Ромашки»!
— Значить, потрібно з’ясувати, хто їх дав Юлі.
— Виходить, що так. Тобі треба з нею поспілкуватись.
— То клич, поговоримо.
— Вона сьогодні працює в другу зміну.
— Тоді я допиваю каву й біжу на роботу. Давай її телефон.
Славко знайшов у телефонній книзі свого мобільного номер Юлі й продиктував його.
— Дякую! Полетіла! — відповіла вона, посміхнувшись у відповідь на сумний погляд Слави.
Глава 8
Увечері Марго вирішила таки зайти у Славків ресторан. Треба було ще раз передивитися всі документи. Дорогою до ресторану вирішила особисто перевірити адресу, на яку доставили замовлений ботулотоксин. Зразу після дзвінка двері відчинила літня жінка в синьому вельветовому халаті. Обличчя її видалося знайомим, але Марго не зразу згадала — звідки.
— Рита? — здивовано підмітила жінка.
— Рита! — відповіла, перебираючи в пам’яті обличчя.
— Рито, я — Тамара Андріївна, мама Юлі!
— Тьотя Тома? Таки багаті будете! Не впізнала, — поки що перспективами багатства у квартирі навіть не пахло, а впізнати у вимученій життям жінці колишню веселу й галасливу тьотю Тому було таки непросто.
— Проходь. А що тебе сюди привело?
— Робота, — відповідала Марго, одночасно думаючи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печериці в законі», після закриття браузера.