Майкл МакКланг - Злодійка, яка смикнула лихо за косички

насправді не було потреби довідуватися більше, воно було не варте боротьби з тим клятим псом. Може він був мудрішим. Це вже кінець, і залишалося тільки оплакувати смерть Корбіна.

Я відійшла від тіла і глянула навколо. Небо вже помітно посвітліло. Натовпу ще не було. Вони з‘являться після сил правопорядку. Я підійшла до будинку Корбіна. Тонкі двері були відчинені навстіж. Їх виламали зсередини, принаймні це було ясно. Замок був на місці, першою не витримала рама. Гадаю, при достатній мотивації, сорока кілограмовий пес міг пробитися крізь них. Я заглянула всередину. Важкі меблі, вкриті пилюкою. Я завагалася. Що б там не трапилося, воно трапилося не тут. Оскільки сусіди виглядали з-за фіранок, я вирішила залишити все констеблям.

Пізніше я про це пошкодувала.

Вони вийшли з-за рогу, коли я поверталася до Кістки. Вони знали куди йдуть, і знали чого чекати. Мабуть, хтось послав свого малого у місцеву дільницю.

Їх було двоє. Лисий товстун і молодий, такий високий, немов його розтягнули. Жоден не був одягнений за формою; Лисий забув, або залишив свій камзол, а Тичка замінив темно-блакитні, бавовняні штани на світлішу, прохолоднішу і більш пом‘яту пару з полотна. Тичка поглянув на мене, на пса, на Корбіна. Зітхнув.

-- Можеш заткнути цю шавку? – запитав Лисий хриплим голосом.

-- Ні.

Він вихопив кийок і тріснув Кістку по голові зі швидкістю, яка геть не пасувала до його маси. Кістка впав, не докінчивши завивання. Стискаючи кулаки, я зробила крок вперед. Взяла себе в руки. Лисий вдав, що не зауважив. Засунув кийок назад крізь шкіряну петлю на паску і запитав:

-- Ну, то що тут трапилося?

-- Не знаю. Я проходила поблизу. Почула завивання. Побачила, як якийсь чоловік когось бив, підійшла ззаду й забрала в нього палицю. Тоді побачила труп. Почекала поки з‘явитеся ви.

-- Свідомий громадянин, га?

-- Саме так.

-- З мертвим знайома?

-- Ні.

Поки Лисий допитував мене, Тичка перевіряв труп Корбіна. Оглянув кишені, оглянув рани. Я спостерігала за ним краєм ока.

-- Покажи руки.

Я протягнула руки, долонями вниз. Лисий докладно оглянув мої нігті. Крові не було. Він покрутив жирним пальцем; поверни. Я послухалася. На згинах крові не було. Лисий поглянув на мене, явно не довіряючи жодному моєму слову. Мабуть, в нього було б таке ж обличчя, якби я сказала, що вода мокра.

-- Зброя є?

-- Так.

Він протягнув руку і я дала йому два з моїх найбільш помітних ножів. Він поглянув на мене так, як напевно дивився на чоловіків, що били своїх жінок, дітей, що зрізали гаманці, поденників, що пристукнули свого боса і втекли з сейфом. Поглядом, який говорив, я знаю, що ти щось не договорюєш. Я не відвела очей. Нарешті він знизав плечима.

-- Йди стань там біля стіни. – Це було не прохання. Я пішла. Він запхав мої ножі за пояс і повернувся до напарника.

-- Арвіне? Знайшов щось?

-- Як пити дати, мертвий. Хтось порізав його, як шинку на зимові свята.

-- Краще забрати його з вулиці.

Вони відволокли Корбіна на край вулиці, тоді Тичка-Арвін повернувся і притягнув до нього Кістку. Вони тихо порозмовляли, тоді Арвін пішов у дім Корбіна, а Лисий почав грюкати в двері й розпитувати сусідів. Вийшов старий пердун і почав тицяти в мене пальцем. Щось палко доказувати Лисому. Лисий певний час терпів, а тоді товстим пальцем штурхонув старого прямо в груди так сильно, що той спотикаючись відступив, його обличчя побіліло. Лисий щось сказав і старий пердун відійшов назад, у свою халупу, але я бачила, як він час від часу смикав набік вкриту пилюкою фіранку.

Я могла запросто зникнути. Мені навіть здається, Лисий почасти сподівався на це.

Не думаю, що це б його дуже засмутило. Це було просто ще одне брудне, маленьке вбивство в злачному районі міста. Він не вішав його на мене. Просто підозрював на загальних засадах. Я б втекла, якби не той клятий пес. Але бачила, як його грудна клітка здіймалася і падла. А Корбін заплатив мені, щоб так і залишалося.

Тоді з хати Корбіна вийшов Арвін, і по виразу його обличчя я зрозуміла, що щось змінилося. Він покликав свого партнера – здається, Джарвіса – і коли Джарвіс важко підійшов, показав йому якусь дрібницю, що вмістилася в стиснену долоню.

Я почула, як Джарвіс бурмоче:

-- Заради білосніжних цицьок Ісіни, -- а тоді. – Краще покликати інспектора.

Я відразу збагнула, що зараз все значно ускладниться.

Джарвіс дав мені зрозуміти, що тепер його дуже засмутить, якщо я спробую зникнути, тож я вмостилася біля стіни в сад, яку останній раз білили ще за часів панування Орво VII. Кістка почав ворушитися, і коли мені здалося, що Джарвіс знов збирається лупнути його, я зголосилася доглянути за псом. Лисий знизав плечима. Двома руками я підняла Кістку, віднесла на своє місце і турботливо поклала руку на його грубий, шкіряний нашийник. Пес був приголомшений. Він облизувався, його почав бити озноб. Утримувати його було не надто важко.

Ми чекали десь з годину. Сонце піднялося вище, зросла спека. Тіні не було. Арвін побіг кудись підтюпцем. Джарвіс продовжував обходити сусідів. З двома нічними сторожами я ще могла справитися. З інспектором буде важче. Я була відносно певна, що в офісі якогось констебля на стіні не висіли невеличкі оголошення з моєю подобою, але мене не тішила думка, що хтось з мізками й при владі буде знати, як я виглядаю. Колись у майбутньому, хтось додасть один та один і в нього вийде два. Та тепер вже було пізно рипатися. До того ж я хотіла довідатися, що вони знайшли в домі Корбіна.

Біля восьмої під‘їхав двоколісний екіпаж. На дверях не було жодних офіційних знаків. Вискочив Арвін, розклав дві сходинки й тоді зійшов