Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

просто в синяву. По всьому Меллу люди стояли й вдивлялися в небо. Вони витріщилися — і світ неначе завмер, і саме цієї миті небо перетнули чайки, спочатку чайка-ватажок, а тоді ще одна, і серед цієї неймовірної тиші, серед цієї блідості, серед цієї чистоти вдарив одинадцять разів годинник: дзвін полинув у височінь і розтанув ген-ген там, біля чайок.

Аероплан крутився, ширяв, а то й кидався донизу, та робив усе легко й вільно, немов ковзаняр…

— Це ж бо Е, — сказала місіс Блечлі… або танцюрист…

— Це іриска, — проказав стиха містер Боулі (автомобіль заїхав у ворота, і ніхто навіть не поглянув туди)…

Зі шлейфом диму позаду полетів аероплан далеко-далеко, тож дим уже розходився й збирався білою облямівкою навколо розкиданих хмаринок.

Усе, нема, сховався за хмарами. Жодного звуку. Хмари, до яких прилучилися літери «І», «Р» чи «И», вільно пливли собі, наче виконували якесь надзвичайно важливе завдання, переходячи із заходу на схід, але яке сáме завдання, ніхто ніколи так і не дізнається, бо воно ж на те й надзвичайно важливе завдання. Відтак раптом, немов потяг вийшов із тунелю, з-над хмар випірнув аероплан, і знову торохтіння просвердлювало вуха на Меллі, у Ґрін-парку, на Пікаділлі, на Ріджентс-стріт, у Ріджентс-парку — позаду вихорилася смуга диму, літак падав, а тоді злітав догори й писав літеру за літерою — але яке слово він писав?

Лукреція Воррен-Сміт, сидячи біля чоловіка на Широкій алеї, поглянула вгору.

— Дивись, дивись, Септімусе! — вигукнула вона. Бо доктор Голмс казав їй зосереджувати увагу чоловіка (хоча з ним нічого серйозного, лишень легке нездужання) на зовнішніх враженнях.

Отже, думав Септімус, задерши голову, вони дають мені сигнал. Не відверто словами; тобто поки що він не вміє читати тієї мови, але все доволі ясно — це краса, неймовірна краса, і на очі йому навернулися сльози, він дивився на слова з диму, що розтавали й розходилися в небі, даруючи йому свою невичерпну милість та усміхнену великодушність, образи дивовижної краси, а також повідомляючи сигналами про свій намір забезпечувати його просто так і завжди, аби лиш дивився, красою і ще раз красою! По його щоках збігали сльози.

Так, це іриски; вони рекламували іриски, сказала Реції няня. Разом вони почали вимовляти «І»… «Р»… «И»…

— «К»… «Р»… — сказала няня, і Септімус почув, як вона вимовила «Ка» «Ер» біля самого його вуха глибокими, м’якими, немов соковитими, органними нотами, але зі схожою на скрекіт коника хрипотою в голосі, що ніжно шкрябала йому хребет і посилала до мозку виразні звукові хвилі, які щоразу здригалися й розбивалися. Дивовижне відкриття: людський голос за певних атмосферних умов (треба розмірковувати по-науковому, передусім по-науковому) спроможний пробуджувати до життя дерева! На щастя, Реція поклала свою важчезну руку на його коліно, тож він був притиснутий, заціпенілий, бо крони в’язів так гарно підіймалися і схилялися, так гарно підіймалися і схилялися, усім своїм віттям і листям, яке в порожнистій хвилі палахкотіло різнобарв'ям — від блакитного аж до зеленого, як плюмаж на кінських головах, як пір’їни на головах леді; настільки вони пишно, настільки велично вони підіймалися і схилялися, що можна й збожеволіти. Та він не збожеволіє. Він заплющить очі; він більше нічого не бачитиме.

Але вони манили: листки були живими, дерева були живими. А листя, сполучене мільйонами волокон з його тілом, отут, на лавці, обдмухувало його згори донизу; гілка розпрямилась, і він теж. Пурхали горобці, підіймалися й падали нерівними фонтанами — невід’ємна частина цього малюнка, біло-блакитного, змережаного чорним гіллям. Звуки вишиковувалися продуманою гармонією; і паузи між ними мали таке ж значення, як і самі звуки. Заплакала дитина. Десь віддалік загудів ріжок. А все разом узяте означало народження нової релігії…

— Септімусе! — сказала Реція. Він аж здригнувся. Таж люди побачать. — Я пройдусь до фонтана і назад, — сказала вона.

Більше вона не витерпить. Докторові Голмсу добре казати, що з ним нічого серйозного. Та ліпше б він уже помер! Вона не може сидіти біля нього, коли він отак втупиться й не бачить, і робить усе навколо себе просто жахливим: небо й дерева, дітей, які граються, тягнуть візочки, свистять у свистки, падають — усе це через нього стає просто жахливим. А він не накладає на себе руки; і нікому не скажеш: «Септімус дуже багато працював», — хіба що своїй матері. «Коли любиш, стаєш дуже самотньою», — думала вона. Вона не може нікому про це розповісти, тепер навіть Септімусу, і, озирнувшись, побачила, як він сидить у своєму благенькому пальті, зіщулився і кудись собі дивиться. Це ж величезне боягузтво для чоловіка — казати, що він накладе на себе руки, але ж Септімус воював, він хоробрий; та тепер він уже не Септімус. Якось вона одягла свій мереживний комірець, а він навіть не помітив; йому і без неї добре. А їй без нього світ немилий! Геть немилий! Егоїст він. Така вже чоловіча натура. А він не дуже хворий. Доктор Голмс каже, що нічого серйозного. Вона простягнула перед собою руку. Дивися-но! Із пальця спадає обручка, ось як вона схудла. Це вона мучиться, але кому поскаржишся?

Італія — далеко, і ті білі будинки, і кімната, де її сестри роблять капелюшки, а вулиці щовечора сповнюються людьми, які прогулюються й гучно сміються — не так, як тутешні напівтрупи, що втискаються у свої крісла в Баті й милуються кількома миршавенькими квіточками в горщиках.

— Бачили б вони сади в Мілані, — сказала вона вголос. Але кому?

Поряд нікогісінько. Її слова погасли. Так гасне ракета. Її іскри, проклавши собі шлях у ніч, уже не чинять опору темряві, що спадає, ллється на обриси будинків і веж; тьмяніють бліді схили, поринають і вони в темряву. От їх уже й не видно, але ніч таки ними сповнена; без барв, без вікон, вони існують якось іще масивніше, ще гучніше розповідають про те, чого не зрозуміти відвертості дня, — про тривогу і неспокій речей, що накопичилися в пітьмі, що разом принишкли в мороці, позбавлені спокою, який приносить світанок, що білить стіни й означує кожну віконну раму, підіймає туман із полів, виставляє напоказ бурих корів, які мирно пасуться, — усе знову постає перед очима, знову існує. Я — сама; я — сама! — вигукнула вона біля фонтана в Ріджентс-парку (втупивши погляд в індійця та його хрест), немов у тій опівнічній пітьмі, коли стираються межі й довкілля повертає собі прадавній вигляд, у якому воно постало перед римлянами, що висадилися посеред туману між безіменними пагорбами й річками, що не знати