Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Що я мав робити? Що казати? Задумайтеся над цим бодай на мить. Зі свого боку, хвора іноді відривала очі від моїх очей і в сильній тривозі обводила поглядом одне за одним обличчя присутніх, не впізнаючи їх, аби потім її довірливий і сповнений щастям погляд знову падав на мене. Скільки часу ми так провели, я не знаю. Можливо, півгодини, може, значно довше. Якоїсь миті я спробував забрати свою руку, але хвора дужче стиснула її своєю.

— Ще ні… — прошепотіла вона, намагаючись зручніше вмостити голову.

Усі кинулись їй допомагати, розправили простирадла, поміняли лід у пузирі, і очі знову втупились у мене в незмінному блаженстві. Та час від часу вони відривались від мене, аби неспокійно перебігтися незнайомими обличчями. Двічі чи тричі я глянув на лікаря, але той опустив повіки, показуючи, аби я чекав; як виявилося, він мав рацію, бо хвора раптом заплющила очі і провалилась у сон.

Ми всі вийшли, окрім сестри, яка зайняла моє місце в кріслі. Нелегко було щось сказати, принаймні мені. Урешті мати звернулася до мене із сумною і сухою усмішкою:

— Як усе це жахливо, чи не так? Як жаль!

Жахливо, жахливо! Не хвороба, а ситуація, що склалася, здавалась їм жахливою. Було видно, що всі в тому домі будуть зі мною дуже люб’язними. Спочатку братик, потім мати… Аєстарайн, який на хвильку нас покинув, вийшов дуже задоволений станом хворої, яка спочивала в раніше незнаному спокої. Мати глянула вбік, а я подивився на лікаря. Звісно, я міг іти геть, тож попрощався.

Спав я погано, бачив сни, які не мають нічого спільного з моїм звичним життям. І причина цього — родина Фунесів, із Луїсом Марією, матір’ю, сестрами і далекими родичами. Бо якщо прояснити ситуацію, то вона зводиться до наступного: є дев’ятнадцятирічна дівчина, без жодного сумніву, дуже вродлива, яка заледве зі мною знайома і якій я глибоко і абсолютно байдужий. Це те, що стосується Марії Ельвіри. З іншого боку, є молодик — інженер, як бажаєте, — якому та дівчина й не в голові була. Усе це резонно, зрозуміло й нормально.

Проте тут молода красуня підхоплює менінгіт чи щось таке і в маячні лихоманки, виключно у маячні, палає коханням. До кузена, брата її друзів, світського молодика, якого вона добре знає? Ба ні, до мене.

Хіба це не ідіотизм? Тож я доходжу рішення, з якими ознайомлю першого ж із того благословенного дому, хто переступить мій поріг.

Так, усе ясно! Як я і сподівався. Ополудні до мене зайшов Аєстарайн. Я не міг не запитати його про хвору та її менінгіт.

— Менінгіт? — сказав він мені. — Тільки Господь знає, що це. Спочатку здавалося, що це менінгіт, учора ввечері також. Нині ми вже губимося в гадках про те, що це може бути.

— Але зрештою, — заперечив я, — захворювання головного мозку завжди…

— І кісткового, ясна річ… Із бозна-якими ще ураженнями… Ви щось тямите в медицині?

— Дуже туманно…

— Що ж, у неї перемінна пропасниця, яка не знати звідки береться… То був прямий шлях до смерті… Тепер настають періоди ремісії, тьху-тьху-тьху, точні, як годинник…

— Але марення, — наполягав я, — буває завжди?

— Гадаю, що так! Там усього потроху. До речі, нині ввечері ми на вас чекаємо.

Тепер настала моя черга піднести пілюлю. Я сказав йому, що моє єство минулого вечора вже виконало свою зцілювальну роль і я вже не збираюся приходити.

Аєстарайн пильно на мене подивився:

— Чому? Що сталося?

— Нічого. От тільки я не думаю, що справді там потрібен… Скажіть, ви хоч уявляєте, що це таке: перебувати у принизливо дурній ситуації?

— Ідеться не про це…

— Так, саме про це, про те, аби виконувати ідіотську роль… Дивно, що ви цього не розумієте!

— Чудово розумію… Не ображайтесь, але мені здається, що у вас говорить самолюбство.

— Чудово! — розлютився я. — Самолюбство! І вам не спадає на гадку щось інше! На вашу думку, йдеться про самолюбство, коли цілу ніч сидиш, як ідіот, і тебе тримають за руку в присутності всієї насупленої родини! Якщо ви думаєте, що це питання тільки самолюбства, то залагодьте цю справу між собою. Я і без того маю що робити.

Здається, Аєстарайн зрозумів, що у сказаному мною є частка правди, бо більше не наполягав, і до його відходу ми до цієї теми не верталися.

Із цим усе добре. Та не так добре те, що десять хвилин тому я отримав від лікаря таку записку:

«Друже мій Дуран!

Попри всі ваші лютощі, ми вас дуже потребуємо сьогодні ввечері. Уявіть, що ви виступаєте в ролі хлоралу, вероналу, снодійного, аби менше нервуватися, і приходьте».

Хвильку тому я сказав, що той лист — це нічого доброго. І це правда, бо з цього ранку я тільки його й чекав…

Сім вечорів поспіль — від одинадцятої вечора до першої ночі, коли лихоманка спадала і марення послаблювалось, — я був біля Марії Ельвіри Фунес, так близько, як можуть бути тільки двоє закоханих. Іноді вона простягала мені руку, як у першу ніч, а часом, дивлячись на мене, вимовляла по складах моє ім’я. Тож я точно знаю, що в такому стані вона мене щиро кохає, але знаю і те, що в моменти прояснення її ніяк не обходить моє існування, ні нинішнє, ні майбутнє. Це створює особливий психологічний випадок, з якого письменник міг би взяти якусь користь. Що стосується мене, то я можу лишень сказати, що це двояке сентиментальне життя сильно діткнуло моє серце. Річ у тім, що в Марії Ельвіри, якщо я цього ще не казав, найчудесніші на світі очі. Ясна річ, що в перший вечір я бачив у її погляді лише відбиток своєї нісенітності в ролі нешкідливого засобу. Наступного вечора я вже менше відчував, що насправді мало чим можу допомогти. Третього разу я без жодних зусиль відчував ту радість, яку раніше вдавав, і відтоді живу і сню тим коханням, в якому гарячка поєднує наші серця.

Чим тут зарадити? Я добре знаю, що все це минуще, що за дня вона не знає, хто я, і що я сам, можливо, не кохатиму її, коли побачу на ногах. Та за любовні сни, навіть якщо вони тривають дві години і при сорокаградусній температурі, розплачуєшся вдень, і я дуже боюся, що якщо є на світі людина, яку я ладен полюбити при світлі дня, вона не буде моїм химерним нічним коханням… Бо я кохаю тінь і