Аскольд Мельничук - Що сказано

дорогі шоколадки. Яким чином?) А голос усередині скрипів: Ще! Ще!

На що утримувати дитину? Відколи Наталка пішла з пекарні, вона ні дня не працювала. Місто залюднили зайди. Зенонових друзів як не було — кого вбили, кого депортували. А кілька ще живих переховувались.

Вона думала про шваґра Стефана, що був у них проїздом торік і привіз їм тістечка з віщуваннями. Такий дивак, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна. І манери мав такі ж дивні, як одяг. Жести доповнював різними прибамбасами, мову — уривками незрозумілих для неї фраз (щораз, коли його знайомили з жінкою, він цокав закаблуками, кланявся і буркав щось на кшталт «Честімей!»). Здавалося, він прагне всім подобатись. Однак чутки про нього ходили жахливі: ніби він зрадник, добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою, але її чоловік не зважав на плітки: люди, казав, говорять бозна-що, а братові задосить і своїх турбот, йому не до політики.

Може, шваґро їй допоможе.

Вона знайшла його адресу в стосі листів на Зеноновому столі й попрохала сусідку написати йому замість неї.

За кілька тижнів листа дістало посольство і переслало мадам Попровській, у домі якої Стефан уже став напівпостійним гостем.

-------

По смерті дружини князь Тур скликав віче.

У Небі сталася битва, пояснив він. Старі боги втратили владу. Хтось украв Перунів грім.

— Хто це зробив? — питали люди.

— Новий Бог.

— Звідки ти знаєш, Туре?

— А як ви гадаєте — чому ми так мучимось? Ми молимось, ми складаємо жертви, ріжемо вгодованих ягнят. І що? Татари й далі сунуть. А це тому, що ми молимося невдахам.

На доказ він попрохав коваля Стаха принести глиняну статуетку Перуна, верховного бога.

— Ось Перун-громовержець! — вигукнув Тур, розмахуючи фігуркою над головою.

Вітер продерся у хмару його бороди. Кудкудакнула курка. Мамалига, сільська віщунка, перднула. Всі видивилися на ідола, що завис над головою Тура.

Тур жбурнув статуетку, і та розбилася, як горня.

Всі завмерли.

Тур вирячив очі — налякався, що зайшов задалеко, а пес його підстрибнув, лизнувши в коліно з запеченою кров’ю. Тут з-поміж хмар виглянуло сонце. Знак, якого він чекав.

— Бачите?! — крикнув він. — Нічого! Нічого! Нема вже тих богів. Вони мертві.

Почувся боязкий голос:

— Хто ж тоді там угорі?

— Хтось новий! — проголосив Тур.

Люди чекали, але Тур замовк, раптом втративши дар мови, і лише кліпав на всіх очима.

По правді, він цього не знав. Але пригадав монголо-татарську примовку про християн. Усе, що ненавиділи ці мавпи на хортах, мало бути добрим. Тур розпитувався в усіх, у кого міг. Молодший брат Маркіян проплив сотню рік до Візантії, щоб на власні очі подивитися на те християнське діло. І розповів Турові про Чоловікобога (чи Богочоловіка? — розбіжність спантеличувала), який зійшов на землю, поборовся зі Смертю і переміг.

— І що тоді? — запитав Тур.

— Відітнув Смерті голову і настромив на спис, — прибрехав Маркіян. І тут же додав: — Але потім Богочоловік заповів не вбивати.

Для натомленого воїна це було розрадою.

Турова дружина іноді навідувала його в снах. Казала, що чекає його на тому боці. Він вірив, що його новий Бог туди доведе. Але як заручитися підтримкою людей? Він вояк — не політик.

— Я піду поплаваю. Потім мушу поспати, і, прошу, мене не будіть, — сказав Тур, виштовхнувши вперед брата.

— Маркіян усе пояснить.

Це натхнення ще більше засвідчило владу нового Бога.

Тур повагом пішов до річки Ольги, скинув плащ і ковзнув у воду. Тьма-тьмуща бабок дзуміла, даючи йому дорогу. Він плив горілиць, байдужий до вужів, що черкали його по литках, до журавлів у очереті, що не зводили з нього очей, коли молодший брат Кирило помітив його і замахав руками.

Кирило спізнився на віче. Минулої ночі він мав видіння, про яке хотів розповісти своїм ближнім. А ще по дорозі бачив трьох воронів на одному дереві. Цей знак пояснить хіба віщунка Мамалига. Він утер піт із чола і пошкандибав униз по схилу, припадаючи на одну ногу.

-------

Одного сірого пополудня, коли Наталка з малям повернулася з прогулянки в парку, її чекав Зенон — сидів, розвалившись у синьому фотелі, пихкав люлькою і позирав у вікно.

Сльози набігли їй на очі. Подумала: нарешті відшкодує своєму чоловікові за те, що була поганою ученицею. Їй хотілось причесати волосся, підмалювати очі. Хотілося заспівати пісню про журавлів. Натомість вона притьмом кинулася до нього.

Поцілунок їхній був короткий. Мала розплакалась, і Наталка мусила відвернутись до неї.

— Як її звати? — тихо запитав він.

— Слава Ластівка.

Відтак її звали Ластівкою.

Він узяв дитину на руки. Дружина провела долонями по його обличчю й раменах.

— Так, отут була куля, — мовив він. — І тут.

Зенон пильно вдивлявся у дитину, дивуючись, як таки життя породило плоди його бажань, навіть без нього. Він глянув на Наталку і подумав, що за його відсутності вона трохи прив’яла: сиві волосинки, губи, що колись цілували соняшники, здавалися блідішими.

-------

Його та інших в’язнів вивели вдосвіта. Хотілося знати, що робить дружина, хто в нього народився — дівчинка чи хлопчик, що сталося з цінною бібліотекою (Наталці серце все ще тьохкало на тому слові). Сорочка свербіла, кортіло почухатись, але руки зв’язані за спиною. Коли вистрелили рушниці й усі попадали, він впав разом із усіма, гадаючи, що поцілили і його, — лежав і думав, яке ж бо банальне те пекло, що смердить сечею і лайном. Неподалік почувся шерех. Один із трупів сів. Вони зустрілися очима. «Поляки — влучні стрільці», — зазначив чоловік.

Чому він не дав їй знати, що живий?

— Бо було небезпечно, — пояснив. Мусив чекати відступу німців.

Наталка роздивлялася сріблястого мотиля, що пурхав навкруг лампи.

Голос той самий, але не цьому чоловікові вона співала півроку тому.

Тихіший, очужілий, він цілими днями дивився у вікно. Спочатку навіть не завдавав собі труду відновити бібліотеку. Та з часом помітив, що тужить за книжками, як дехто тужить за людьми, і за кілька років полиці було закладено новими томами. Проте він облишив кáзання: уже не розмахував окулярами, розказуючи Наталці, що їй думати і що почувати. Його рухи стали м’якіші, обачні, мов у кота, так наче світ був крихкий, як гніздо, сплетене з пташиних кісток і мережива. Наталка скаржилася сусідці, що ледве впізнає чоловіка. Час від часу він прохав її заспівати пісню про журавлів, та коли спробував раз притулити голову їй на коліна, вона відхилилась. Але й тут він змовчав.