Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

твоїх фрейлін повинні бути найяскравішими. Нехай кидають квіти до твоїх ніг, залишай за собою шлейф тривалих запахів. Використай достаток нашої землі, щоб височіти над іншими. Ніхто не повинен бачити твоєї слабості, бо вони не зглянуться над тобою. Випромінюй силу, світло і блиск, щоб вони більше ніколи не бачили німої дівчинки. Не дай, щоб в хроніках написали, що ти колись відмовлялася говорити. Вони не можуть приписати тобі жодної слабкої риси. Якщо хочеш завоювати аквітанців, ти повинна бути достойною наступницею батька і діда, ми тут звикли, що нами правлять жорстокі чоловіки. Будь жорстокішою за них. Твій батько розпускав чутки, що їсть за десятьох. Це була неправда, але на банкетах на честь збору винограду він наказував подавати собі таку кількість страв, що нагадував самого імператора Клавдія. Він створив легенду про те, що він гігант, бо це давало йому перевагу в бою. Твій дідо теж вигадав, що відкрив бордель в Ніорі й відвідав там усіх монашок-шльондр.

-- Знаю, і що він був першим клієнтом; цю чутку повторювали під час кожної вечері.

-- Це все вигадки, цього будинку розпусти ніколи не існувало, але він був розлючений на Церкву за те, що його відлучили й ця провокація дозволяла йому почуватися непокірним в очах Риму. Розумієш, що я хочу тобі показати? Твоя могутність не мусить бути справжньою, на початку вистачить добитися, щоб інші вважали тебе могутньою, це дасть тобі початкову перевагу. Завжди наступай, так ти будеш рухатися вперед. Якщо спробуєш захищатися, завжди будеш зосереджена на тому, щоб не втратити владу і території. Коли нападаєш, просуваєшся вперед, але якщо захищаєшся, відступаєш на два кроки.

-- Ти просиш, щоб я звільнила мантікору, -- сказала вона повільно, немов не вірячи в те, що почула. Скільки разів ми про це говорили, скільки розмов, що потрібно намагатися контролювати її.

-- Так, саме це я тебе прошу.

-- Ви з батьком все життя намагалися не допустити, щоб я випустила цю бестію. Не кажучи вже про матір і її жорстокі покарання. А тепер, коли я залишаюся сама… ти дозволяєш мені відпустити її на волю?

Мантікора, магічний звір, найгірша з химер. Після нападу мантікори залишалися тільки руїни й спустошення. В нашому палаці Елеонора і її лють завоювали собі це прізвисько.

-- Ти матимеш справу з гіршими звірами. Вона тобі знадобиться. Ніхто не стане поважати якусь дівчинку. Скористайся своєю перевагою: вони бачать тільки молоду жінку. Твоя душа стара і загартована в нещастях, ти вже набагато мудріша, ніж більшість твоїх васалів.

-- Це все… Це твоє прощання? Твої останні поради? Отже, ти вже вирішив, отже ти кидаєш Аквітанію і їдеш. Я завжди думала, що нас поховають разом в абатстві Фонтевро. Дядько і небога, мій коханий Рай.

-- Я їду в Святу Землю, -- повторив я, немов молитву, намагаючись самому усвідомити це. – Пошукаю твого батька і переконаю його, поверну назад, але якщо я не знайду його, якщо цього не трапиться, відтепер тобі доведеться взяти все під контроль.

“І я повинен поїхати, Ліє. Моя присутність тут для тебе тільки небезпечна обуза”, хотів я сказати їй.

-- Приходять новини, Раю. Тривожні новини, -- сказала вона, стоячи з поглядом загубленим у ставку. – Сюжер, абат Сен-Дені, радник французьких королів, прибув у Бордо. Непримітний візит, без оголошення і без інших прелатів. Товстий король прийме рішення, застосує старий закон і влаштує шлюб спадкоємиці одного зі своїх васалів. Подейкують про імена, кандидатів… Він видасть мене за якогось барона, якого зможе контролювати.

-- Ні, якщо мій брат ще живий і я поверну його.

-- Він мертвий! – крикнула Лія, втрачаючи терпіння. – Який в цьому сенс, щоб батько залишив мене правити в тринадцять років і без заповіту? Він мертвий, Раю. Батько мертвий, а ти втікаєш в пошуках привидів, ніколи б не подумала про тебе, адже ти завжди дивився ворогам у вічі й захищав своє.

“Я й надалі це роблю. Захищаю тебе від себе.”

-- Знаю, що я повинна випередити Сюжера, він розумний радник і стримує амбіції короля, але зрештою він його радник, -- сказала вона. – Відколи прибули фальшиві гінці й повідомили про смерть в Компостелі, я більше ні про що не думала. І я займуся цим, але мені потрібна твоя допомога.

-- Все що захочеш, ти ж знаєш. – Я наблизився, спробував обійняти її.

-- Потрібно, щоб ти збрехав для мене перед Радою і перед Сюжером. Я хочу, щоб ти повідомив, що привіз заповіт батька.

Вона була знайома з кожним моїм жестом, і чудово знала, якщо мене щось турбувало, я не міг стриматися і крутив перстень у формі корони, який батько подарував мені перед тим як померти. П‘ять шипів були просякнуті дуже дорогою отрутою, привезеною з Венеції, було достатньо відкрити кришку перстня і торкнутися шкіри, щоб паралізувати людину, розміром з вола.

-- Немає ніякого заповіту, -- нагадав я їй.

-- Буде, -- відповіла вона.

-- І що в ньому буде сказано?

Вона наблизилася мені до вуха. Прошепотіла блюзнірство.

Я поглянув на неї з жахом. Мені довелося спертися на найближчий стовбур.

-- Ти не можеш так вчинити, -- спромігся я прошепотіти. Коли в мене пропав голос? – Після того, що трапилося з Кап…

-- Я роблю це заради Аквітанії, сам подумай, Раю. Зараз я самотня спадкоємиця цих земель і васал короля Людовика VI Товстого.

-- Розумного. Не забувай, що до того, як він захворів, народ називав його Людовиком Розумним.

-- Товстого, -- вперлася вона. – І невже ти дійсно гадаєш, що я упустила б шанс вийти заміж за якогось з його близьких васалів? Ти цього хочеш, побачити, як Аквітанією править володар з півночі, який зневажає все чим ми є? Вони поділять нас, розірвуть Аквітанію, як лягаві, що виявили ведмедя на полюванні. І цей поділ покінчить з аквітанцями. Наша сила полягає в тому, що ми величезна територія зі спільною культурою. Я повинна стати Аквітанією, мене вони не поділять на шматки.

-- Ти знаєш, що наші барони будуть невдоволені. Твій