Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

не було видно. На мене хвилею накотилось відчуття, що тепер я по-справжньому залишив Дарлінґтон-Голл позаду; а ще, скажу відверто, я трохи захвилювався, побоюючись, що звернув не на ту дорогу і лечу в хибному керунку в якісь хащі. Відчуття за секунду-другу минуло б, та все ж я став їхати повільніше. І навіть переконавши себе, що я на правильній дорозі, усе ж зупинив автомобіль, щоб оцінити своє становище.

Я вирішив вийти з автівки і трохи розім’ятися — надворі у мене склалося враження, що я й справді на високогір’ї. По один бік від дороги здіймався порослий кущами й деревцями схил, по другий за листвою відкривався краєвид.

Я трохи пройшов дорогою, зазираючи між листя і сподіваючись краще роздивитися місцевість, коли позаду мене почувся чийсь голос. До тієї хвилі я, звісно, був упевнений, що перебуваю на самоті, тож здивовано обернувся. Трохи далі на протилежному боці дороги починалася стежка, що різко бігла вгору й зникала в гущавині. На каменюці, що лежала на тому місці, сидів худорлявий сивий чоловік у кашкеті й потягував люльку. Він знову щось до мене гукнув — я не розібрав його слів, проте з жестів зрозумів, що він запрошує мене приєднатися до нього. Я спершу подумав, що він волоцюга, але потім побачив, що то простий собі чоловік із тутешніх, який насолоджується свіжим повітрям і літнім сонечком, тож вирішив, що нема жодної причини триматися осторонь.

— Цікаво, сер, — сказав він, коли я підійшов ближче, — наскільки міцні у вас ноги?

— Перепрошую?

Чоловік махнув рукою на стежку.

— Щоб піднятися туди, треба мати міцні ноги й добрі легені. У мене ні з тим, ні з тим не склалося, тому я сиджу внизу. А якби ліпше почувався, то сидів би он де. Там гарне місце, лавка стоїть і все решта. Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете.

— Якщо ви кажете правду, — відповів я, — то я волію посидіти тут. Річ у тім, що я вирушив у автомобільну мандрівку, під час якої сподіваюсь оглянути чимало чудесних краєвидів. Не хочеться відразу побачити найкращий, бо ж я тільки виїхав.

Чоловік, схоже, мене не зрозумів, бо тільки повторив:

— Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете. Але кажу вам: треба мати міцні ноги й добрі легені.

А тоді додав:

— Ви добре виглядаєте як на свій вік, сер. Думаю, ви спокійно туди виберетесь. Навіть мені таке під силу в ліпші дні.

Я глянув на стежку — крута, та ще й нерівна.

— Кажу вам, сер, ви пошкодуєте, якщо туди не підніметесь. Ніколи не знаєш. Кілька років — і вже може бути запізно, — усміхнувся він. — Піднімайтеся, поки можете.

Тепер мені здається, що той чоловік просто так пожартував — аби зав’язати балачку. Але того ранку його слова здалися мені досить образливими й, мабуть, саме бажання довести, який його натяк безглуздий, спонукало мене рушити вгору.

Хай там як, а я дуже радий, що це зробив. Прогулянка, звісно, видалася не з легких — стежка кружляла зиґзаґами метрів зі сто вгору, — проте якихось особливих труднощів мені не завдала. Зрештою я дійшов до невеликої галявини: саме її й мав на увазі той чоловік. Там на подорожнього чекала лавка — і, звісно, прегарний краєвид, скільки око сягало, на тамтешні околиці.

Удалечінь хвилями котилися поля. Оточені кущами й деревами, вони то м’яко підіймалася, то знову спадали. Ген-ген виднілися якісь цятки — мабуть, вівці. Праворуч, майже на самому обрії я розгледів щось схоже на квадратну церковну вежу.

Приємно було, звісно, отак стояти: звуки літа довкола й легенький вітерець на обличчі. І, здається, саме тоді, споглядаючи краєвид, я вперше відчув настрій, що пасував мандрівці, яка чекала на мене. У ту хвилину мене наповнило здорове, радісне передчуття, що попереду чимало цікавих пережиттів. Якраз тоді я вирішив не перейматися надміру єдиним службовим завданням, що поставив перед собою на час мандрівки: себто тим, що стосувалося міс Кентон і нагальних клопотів із персоналом.

Але то було вранці. А ввечері я опинився в затишному готелі неподалік від середмістя Солсбері. Це, схоже, доволі скромний заклад, але дуже чистий і цілком відповідає моїм потребам. Через «форд» містера Фаррадея і хороший крій мого костюма власниця, жінка років сорока, прийняла мене як поважного гостя. По обіді — а я прибув до Солсбері десь о пів на четверту — я написав у її журналі свою адресу, Дарлінґтон-Голл, і побачив, що вона дивиться на мене із якимось трепетом, припускаючи, певна річ, що я джентльмен, звиклий ночувати в «Рітці» чи «Дорчестері», й обурено вискочу геть із її готелю, щойно побачу свою кімнату. Вона повідомила, що має вільний двомісний номер з вікнами на вуличку і що залюбки запропонує його мені за ціною одномісного.

Потому мене провели до мого номера, де в ту пору дня сонце гарно освітлювало квіткові візерунки на шпалерах. У кімнаті стояло два ліжка; великі вікна виходили на вулицю. Коли я поцікавився, де лазничка, господиня зніяковіло відповіла, що хоч двері до неї якраз навпроти моїх, гаряча вода з’явиться допіру після вечері. Я попросив її принести мені чаю, а коли вона пішла, взявся оглядати кімнату. Ліжка були бездоганно чисті й акуратно застелені. Умивальниця в кутку теж стояла чиста-чистісінька. Визирнувши у вікно, я побачив по той бік вулиці пекарню з розмаїтими тістечками у вітрині, аптеку й перукарню. Трохи далі вуличка перетинала міст, що дугою здіймався над річкою, і губилася серед полів. Освіживши лице й руки холодною водою з умивальниці, я вмостився на стілець із твердою спинкою, що стояв ліворуч коло вікна, і так сидів, поки принесли чай.

Було, мабуть, по четвертій, коли я покинув готель і вийшов на вулиці Солсбері. Широкі, просторі, вони створювали в місті особливу атмосферу, і я кілька годин із задоволенням блукав ними у променях лагідного, теплого сонця. До того ж виявилось, що місто ховає в собі чимало приваб: на своєму шляху я проминув вервечки чарівних, оббитих деревом старих будинків, а тоді перетнув один із потічків, які протікають містом, через кам’яний пішохідний місток. І, ясна річ, відвідав чудесний собор, що його так вихваляла місіс Саймонс у своїй книжці. Знайти цю грандіозну споруду виявилося дуже просто — її шпиль видно з усіх куточків Солсбері. Повертаючись увечері до готелю, я кілька разів зиркав через плече і щоразу бачив позаду себе те саме: за величним шпилем сідало сонце.

Однак тепер, коли я сиджу собі отак у тиші кімнати, мені здається, що після першого дня мандрівки зі мною