Маркіян Камиш - Оформляндія або Прогулянка в Зону

комiтетами благоустрою. Тепер там не пройти, тепер бiля лавочок ростуть сосни i все сховав грубезний шар моху i старого листя. Тi шари товстiшi за земну кору. Вони линуть глибоко пiд землю i магмою спогадiв про старе зiгрiвають кинутi мiсця, не дають їм змерзнути i перетворитися на крижаний палац пустки i безлюдi.

Я завжди заспокоююся, розкладаючи карiмат серед шпалерових звалищ. Тi звалища ранньою весною просiдають безформними купами аж до плiнтусiв. Я писав на тих шпалерах найзаповiтнiшi бажання, прокльони i мрiї, я пiдкладав акуратно вiдiрване шмаття пiд денця непочатих пляшок i, коли ми пили у свiтлi налобних лiхтарiв, серед сигаретного диму й аромату м'ясних консервiв, я точно знав: жодна лиха доля не спiткає мене i моїх друзiв серед цих покинутих стiн.

I навiть на гнилих горищах села Городчан, де до республiки Бiлорусь можна докинути порожньою пляшкою, хати дарували менi спокiй. Я падав на горища, розкладав бомжацькi пожитки i вирубався потужним, тривалим сном. Снилися труби ЧАЕС, запали, мiлiцейськi автiвки й погонi, вiд яких ми, смiючись, тiкали навсiбiч, аби за пару годин зустрiтися у потаємному мiсцi за попередньою змовою.

Тим паче у Прип'ятi. Вона ж бо — велетенська i зовсiм крихiтна. Крихiтна для мандрiвникiв i екскурсоводiв, якi за сотнi вiзитiв вибудували в своїй головi тривимiрнi мапи кожного закапелку. Якi помiчають мiкроскопiчнi змiни — i он там минулого разу штукатурка ще не опала, а там валявся чормет.

Велетенська — для патруля з КПП, який без особливого на те приводу не вилiзе з теплої нiрки. Охоронець не буде тинятися дворами з лiхтарем, шукаючи мародерiв, навряд вiн хоче тремтячою рукою тримати ствола i кричати: «Стаять, блядь, стрєлять буду!». Навряд. Як i кожна нормальна людина. Тому вночi Прип'ять — нескiнченна локацiя кущiв i застиглого бетону, i цi нещасні пiвтораста будинкiв, та кільканадцять тисяч квартир перетворюються на стiльники, на мiрiади прихисткiв для металiстiв i мандрiвних бомжiв, якi пхаються сюди добивати залишки чорметiв, пити i лазити дахами надвечiр.

Мертве Мiсто. Ага, мертве. Двiчi. Вдруге — з появою тисяч фоток i гiвно-черг офiцiйних екскурсiй. Прип'ять розстрiляли дзеркалками нудьгуючi хiпстери, столичнi мажорки затерли гнилi дивани своїми татуйованими спинами i картографували кожен клаптик Терри Iнкогнiти в Iнстаграмi. Таємниця втрачена, втекла, розчинилася в мережi, i ореол мiстики розвiявся прахом на всi сторони свiту, розлетiвся мережевими закутями до далеких iншомовних країн. Пiсля цього у квартирах не може бути страшно.

***

Але у казармах частини протиракетної оборони однiєї серпневої ночi менi спалося тривожно, i заснути я довго не мiг. Це неясне передчуття тривоги, яке накриває зненацька, коли вирубаються лiхтарi, коли догорають свiчки i гаснуть газовi запальнички. Мiсце — незнайоме, а кiмната — схожа на камеру. Та i дверi зачинити нiчим. От i лежиш собi у спальнику вiтчизняного виробництва з температурою комфорту плюс п'ять. Та комфорту — катма.

Там не лишилося меблiв, а з куточкiв благоустрою найбiльш мальовничим i затишним була кiмната зi сталевими ґратами, якi я закрутив тонким мiдним дротом. Порожньо i вогко. Краплi зi стелi ляпають на розбухлий лiнолеум, нагадуючи про рясний дощ, який падав на нашi бомжуватi голови вчора, за двадцять кiлометрiв звiдси.

Я відчував, що тiєї ночi до нас хтось має прийти. Не турист, не вовк, не мiлiцiя — хтось чужий i небезпечний. Хтось, хто стривожить мене впевненими кроками, хтось, хто зайде до кiмнати i мовчки увiмкне лiхтар. Мене заслiпить свiтло, i що буде далi — вiдомо тiльки моїм страхам. У такi моменти складно дати вiдсiч: ти роздягнений, а блискавка спальника акуратно застiбнута. Ти — ембрiон, лялечка, нiкчемний хробак, i тобою зараз грiх не поласувати. I найстрашнiше, що поряд — вона, i ти вiдповiдаєш за неї.

Я лежав тихо i слухав стукiт крапель. Прокручував параноїдальнi сценарiї рiзних штибiв i рiвнiв жаху, рiзних ступенiв плачевностi. Шорхався щораз, коли падаюча крапля вiдлунювала якось нетипово.

З часом, пiсля десятої прогулянки в Чорнобильську Зону, отримуєш незрозумiлi навички та iнстинкти. Розрiзняєш тони трiску гiлок серед нiчного лiсу; звуки вiтрiв хвойного лiсу вiд вiтрiв лiсу мiшаного. Ти спокiйно слухаєш звуки протягiв i гупання дверей глухої ночi у багатоповерхiвках мертвих мiст, ти мирно засинаєш пiд рипiння i скрегiт дверних гакiв, бо знаєш — мертвим будинкам властиво говорити до гостей. Властиво вкладати в їхнi душi старi молитви i благання жалю. Ти знаєш, як звучить краплина, що впала на шпалери, на лiнолеум, на зогнилi дошки, на паркет, на що завгодно. Ти дослухався до цих звукiв довгими ночами тисячi разiв. До крапель. I звiрiв ти теж розрiзняєш, i як вони ходять — знаєш, але тi краплi були дивнi. Марширували собi казармою у мiй бiк, i я тривожно сiпався, очiкуючи на лiхтарне свiтло, чийсь силует i нескiнченну темряву.

Але нiхто не прийшов. Буває i таке. Чуйка нелегального туриста — простий забобон, на який не варто звертати увагу. Небезпека — реальна, але страх — мiй вибiр, формат вечора. З цими думками я вирубився, i спав тiєї ночi без жодних снiв.

А потiм був ранок. Свiтлий, пташино-цвiрiньковий, трелиний вiд спiву i радiсний вiд яскравих променiв сонця. Вони повiльно впали на присипанi штукатуркою дошки i спальник, вони розбудили i нагадали, що Зона не завжди похмура й недобра. У такi моменти всi тривоги розбiгаються навсiбiч i ховаються у вогких, засмердлих пiдвалах, навiть якщо ти прийшов сюди вперше i нiкуди далi свого дому все життя не ходив.

Ми позiхали, потiм — заварили зелений чай у пакетиках, скурили по двi сигарети i знищили пiвкiла тушняка. Час гуляти. Крiзь заростi кущiв, крiзь орди клiщiв, крiзь хмаровиння комарiв, крiзь сосновi шишки, старi дiжки i биту цеглу. Тут особливе мiсце. У двох годинах пiшого ходу вiд Антен. Та ходять сюди не часто. Не дивно: кому кортить дивитись на рештки типового зенiтно-ракетного комплексу з порожнiми ангарами та металобрухтом, коли поряд височiє гiгантське полотно решiтки Чорнобиль-2?

Тут все розтрощено i старi казарми дмухають холодом, а кiстяки ангарiв — свiтяться у вранiшнiх сяйвах. Пiд ногами валяється залiзяччя, а на однiй металевій трубі безiменний радянський солдат ще до Аварiї впевнено вивiв червоною фарбою гасло у вiчнiсть:

«Мы победим тебя, Рейган!».

Чарiвна казка в Новорiчну нiч

Коли збираєшся туди вперше — обов'язково хочеш впасти на хвiст комусь досвiдченому. I це перша i найбiльша помилка. Бiльша навiть, нiж iдея йти в Зону у мiнус десять без спальника, з надiєю палити багаття i