Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

Глава 4.

   Святослав відірвав руки від своїх колін і перемістив їх на апетитні сідниці Емми – усміхаючись, як «Чеширський кіт».
   — Ви, що зовсім знахабніли?! — відчувши на своїй п’ятій точці, його міцні руки, мовила вона. — Заберіть!
   — Я на це заслужив! Ви самі винні, а це моя анестезія. — Самовдоволено сказав він і продовжив: — Ви двічі мене вдарили, тож…
   — Ніяких «тож»! — Емма відсахнулась, зоставивши його руки порожніми.
   — Зануда. — Його очі зустрілись з її очима, у яких стрибали вогники, чи то справжні блискавки.
   — Чому це я зануда?! Що ви змовились усі, чи що?! — закипіла вона і топнувши ніжкою, скривилась від болю.
   — Дуже по-дорослому. — Зауважив Святослав, дивлячись, як вона супиться.
   — Та, ну Вас! — Емма сіла на своє місце і закинувши ніжку на ніжку, вона подивилась на каблук. — Супер! Зламала!
   — Я ж казав – торнадо. Довкола Вас завжди проблеми, чи як? — йому подобалось підколювати цю дівчину. Хоча він знав її якихось пів години, йому був до вподоби, те, як вона реагує на його кепкування і чіпляння. В цей момент в її очах з’являвся запальний вогник.
   — Відчепіться від мене, я Вас прошу. — З нотками роздратування і безпорадності, заблагала вона.
   — Добре, добре,… але одненьке запитання: - хто ще каже, що Ви зануда? — засміявся хлопець.
   — Ще одне слово… і у Вас полетить моя сумочка! Зрозуміло? — Емма стиснула губи.
   Вона кипіла від злості, але носик видав її справжні почуття. Вона от-от заплаче. В цю саму мить, він зрозумів, що перегнув палицю.
   — Вибачте, мене Еммо. Я повівся не гарно. — Хлопець потягнувся до її рученят і обхопив їх своїми долонями. Він усміхнувся тому, що вона навіть не намагалась вириватись і опиратись його щирим втішанням та вибаченням.
   — Нічого… все гаразд. — Вона ніколи не вміла довго ображатись… точніше взагалі не вміла. Цього навчила її Тіна, яка завжди випробовувала її терпіння.
   — Так швидко. — Усміхнувся він, намагаючись її розвеселити.
   Тепло його рук змусило її відчути себе захищеною і це дало змогу їй хоч трішки розслабитись. Проте, вона їхала у Карпати не за фліртом чи за короткою інтрижкою, - вона їхала віднайти себе, відшукати давно забуті мрії та побути на одинці зі своїми думками. Тому знайомство з цим егоїстичним-красенем, повинно залишитись на цій стадії.
   Емма обережно, забрала долоні з його міцних, теплих рук і промовила:
   — Давайте завершимо оброблення подряпини. — Узявши з косметички пластир, вона знову встала, і нахилившись до нього, наклеїла його над бровою пораненого. — Готово.
   — Дякую. — Усміхнувшись ідеально-загадковою усмішкою, він подивився їй у вічі і побачив там нотки суму.
   — Не варто подяки. — Знизивши плечима, вона додала: — Це все таки моя вина… точніше – моєї валізи. — Незручно почуваючись, Емма запитала. — Як Ваш ніс?
   — Все гаразд. — Йому не давали спокою її сумні оченята.
   — Не болить? Може прикласти щось холодне? — запитала дівчина і почала шукати щось у сумці. Діставши пляшку мінералки, вона промовила. — Можна прикласти її, - пляшка холодна.
   — Не треба, чесно… все гаразд. — Святослав усміхнувся. — Дякую.
   — І за це не варто дякувати. Це ж я Вам поцілила у ніс. — Її щічки набули кольору чайної троянди, а очі здобули веселих іскринок.
   — Вас це веселить, правда ж? — усміхнувся хлопець, зрозумівши її блиск в очах.
   — Трішки. — Засміялась Емма, дивлячись йому у вічі.
   Широка усмішка з’явилась на його обличчі.
   — Не така Ви вже і зануда. — Нахиливши на бік голову, він примружився.
   — Ну, дякую! — засміявшись знову, вона промовила. — Від Вас це комплімент.
   — У Вас гарна усмішка. — Зізнався він і побачив, як вона зашарілась.
   — Дякую.
   — А ще… — він зам’явся.
   Хитра усмішка та вогники в очах, - зробили його, ще сексуальнішим і Емма не змогла втриматись, щоб не запитати:
   — А ще?
   — А ще, у Вас дуже апетитна попка. — Він прикрив око долонею і одразу промовив. — Тільки не в око.
   — Я не збираюсь Вас гамселити. — Засміялась вона. — Дякую за комплімент.
   — Ух ти!
   — Що ух ти? — примружившись, вона чекала на відповідь.
   — Ви ще та штучка, якщо дозволяєте першому ліпшому говорити про Ваші сіднички. — Він все ще тримав долоню на оці.
   — Поки що не забирайте руку, як то кажуть «Береженого, Бог береже». — Солодкий сміх наче пісня пролунав у купе. — Ваша нахабність, яка проявила себе кілька хвилин тому, і Ваші безцеремонні руки, - торкались моїх сідниць… тому, слова – це, як краплина у морі. Проте, якщо Ви скажете, ще бодай слово – та долоня, яку Ви тримаєте над оком… Вам не допоможе. — Усміхнувшись, мовила Емма.
   — Гаряча штучка з гарячими сідни… — він засміявся.
   — Святославе, Ви не бережете свого здоров’я. — Її очі сміялись.
   Емма геть забулась, що вона була перелякана, коли сіла до потяга, натомість її огорнув гарний настрій і думка того, що її сіднички оцінили. Не дарма вона кожного дня, на протязі місяця робила вправи, які вона знайшла на якомусь із сайтів про здоровий спосіб життя. Це теж було у її нотатнику і вона ніколи не забувала їх робити. От і результат. Якби там не було, а його міцні руки на її п’ятій точці – вона і досі не могла викинути з голови.
   — Про, що замислились? — поцікавився він, дивлячись, на її задоволений вираз обличчя. — Напевно про мене і про мої руки на Ваших апетитних, гарних сідни… — він широко усміхнувся. — Що вгадав?! — її обличчя було, як розгорнута книга: подив, зніяковіння і спантеличеність.
   Емма очманіла – він, що телепат? Їй стало соромно.
   — Чого це я маю думати про такі речі?! — трояндові щічки знову повернулись.
   — Ну не знаю… бо напевно Вам, це сподобалось. — Хитро говорив він.
   — Гарна, але дуже зависока самовпевненість. Не тіште себе ілюзіями. — Промовивши це, вона почала шукати щось у сумці.
   — Ага. — Його сміх луною прокотився по купе.
   — Що ага? — її погляд знову був прикутий до зухвалого красеня.
   — Просто… ага. — Не перестаючи хитро усміхатись, промовив він.
   — Хай буде «ага». Не буду сперечатись і тим паче заглиблюватись у суть Ваших слів. — Вона дістала свій телефон і промовила. — Вибачте, я вийду побалакаю.
   — Утікачка. — Засміявшись, він подивився у її очі, які знову спалахнули гнівом.
   — Ага. — З цими словами, вона вийшла з купе і зачинила за собою двері.
   Святослав розсміявся на весь простір купе. Її ротик – перекривляв його. Ну і штучка! Клас! Не легка здобич, але в цьому і увесь кайф! Про, що він думає?! Яка ще здобич?! Ні! Ні! Ні! Йому не потрібна інтрижка у потягу. Ні за що! Хоча… Ні, не яких хоча. Проте… можливо… Ні! Ні! Ні!
   Він зняв черевики і влігся на своє місце. Які ж у неї апетитні сіднички і взагалі фігура відпад! Така жіночна, - тендітна і в той же час апетитна. Богиня вогню та вроди. Він труснув головою. Ні… нічого у них не вийде.
   Святослав повернувся зі світу під назвою «Роздуми» і вирішив подзвонити одній особі, з якою колись їздив до Карпат.
   
   Емма стояла біля вікна і дивилась, як змінюється пейзаж за пейзажом. Довкола засипанні снігом ялини, клени, дуби та кущі. Вона і не помітила, що вони вже по за межами цивілізації, коли сперечалась з цим… з цим самовпевненим… індиком. Скрізь одні ліси, поля та колії.
   Вона нікому не збиралась дзвонити, їй просто було необхідно вийти з купе і полишити компанію цього нахабного-красеня. Вона не звикла до таких, як він. У її житті завжди зустрічались спокійні, врівноваженні та більш пасивні чоловіки. Та, що там говорити – дуже-е-е пасивні чоловіки. Навіть Мар’ян не був чоловіком, який робив шалені вчинки. Він все обдумував, зважував місяцями і все одно не міг прийняти рішення. Про спонтанність – взагалі мови не йшло. Секс… секс з ним був теж за графіком і в одній позі – місіонерській… хоча ні, була ще одна і називалась вона «не сьогодні». Їй завжди було цікаво, як воно кохатись пристрасно, ненаситно, будь-де і особливо, якщо вона буде зверху?! Емма зітхнула. Напевно, цей красень, який зараз їде з нею в одному купе – знає, як завести жінку і виснажити по-повній. Цей чоловік – бентежив її уяву… і це її лякало.
   Постоявши біля вікна, ще кілька хвилин, вона знову увійшла до купе і почула голос Святослава.
   — Добре, люба… Я ще подзвоню. Па-па. — З цими словами, Святослав поклав слухавку. — Утікачка повернулася. — Промовив він до Емми.
   — У мене не було вибору. — Огризнулась Емма і сіла на своє місце.
   — Вибір є завжди. — Усміхнувся він, дражнячи її своїми словами.
   — Тобто, Ви зараз підете і попрохаєте провідницю, щоб Вам змінили купе? — саркастично запитала вона.
   — Якщо я Вам так заважаю, то це Ваші проблеми… аж ніяк не мої. Тому… ідіть та шукайте провідницю. — Підклавши під голову руки, він задоволено зітхнув.
   — Ви… Ви… Ви нахаба! — заскрипіла зубами Емма.
   — Дякую. — Намацавши свої навушники, які були увімкненні до мобільного, він усміхнено запхнув їх у вуха, таким чином ігноруючи її.
   Емма знову топнула ногою і остаточно зламала підбор, на що її супутник хмикнув і заплющив очі, слухаючи музику.
   У цю мить Емма заспокоювалась тим, що навіювала собі думки про те, що не такий він вже напевно і бездоганний коханець. Хіба цей ЕГОІСТ – може думати не лише про себе…. точно ні. Проте у цю саму мить, вона примудрилась подивитись на щось ДУЖЕ значуще. Погляд впав на блискавку його джинсів, яка цим самим виказувала, що йому є чим пишатись. Цікаво… який «він»?
   Емма труснула головою і заплющила на мить очі, заспокоюючи свою уяву і роздуми. Проте, коли за мить, знову відкрила очі – її погляд впав на те ж саме місце. Бодай йому! Вона знову заплющила очі і знову відкрила.
   Святослав зустрівся з її поглядом і усміхнувся.
   Емма почервоніла, як гранат. Вона боялась, що він читає думки, як в той раз. І що ж він у них прочитає: «Ну і величезна ж у нього ГОРДІСТЬ!». Дівчина голосно ковтнула.
   Святослав ще раз усміхнувся і заплющив очі. Він знав, що вона роздивляється його і знав, на чому саме вона зосередила свою увагу. А знав він це тому, що - ця дівчина геть не уміє приховувати те, що у неї з’являється на обличчі – її рум’янець. Коли вона фантазує – уся червоніє. Цікаво… а чи скрізь вона набуває рожевого відтінку. Наприклад її соски? Цікаво, якого кольору вони? Можливо їм не доводиться набувати колір фламінго – бо вони і так такі. Що за думки? Ця дівчина точно не для нього!
   Проте… сама думка, що він її заводить, його дуже тішила.
   Емма відірвала підбор і сумно зітхнула. Її гнів змінювався то сумом, то роздратуванням. Поїздка мрії – почалась «весело». Більше десяти годин терпіти цього нахабу. Як це витримати?!
   У купе постукали. Емма запросила невідомого відвідувача – нею виявилась провідниця, яка пропонувала усі блага та комфорт потягу. Придбавши усі необхідні речі, Емма подякувала милій молодій дівчині з довгим рудим волоссям і зеленими очима. Теж саме зробив і Святослав, придбавши речі, він попрохав окропу для кави. Дівчина не встояла перед чарами нахабного-красеня, і почала з ним фліртувати. Проте вже за мить її покликали і вона була змушена попрямувати до інших пасажирів, пообіцявши, що за кілька хвилин принесе окропу.
   Емма похитала головою, коли дівчина неохоче покинула їхнє купе.
   — Казанова. — Тихо промовила вона собі під ніс.
   — Перепрошую? — примружившись, запитав він.
   — Нічого… нічого. Це я так… — Емма почала розстеляти матрац – на диво він був новим, як і саме СВ купе.
   — Ви назвали мене «Казановою»? — його его зашкалювало.
   — Припустимо назвала… і що з того? — Емма повернулась до нього і ахнула від його близькості. Він стояв у притул, і хоча її зріст був нижче за його на дві голови, вони зрівнялись. Святослав нахилився до неї, змушуючи її закрокувати назад. — Що? Що Ви хочете зробити? — запанікувала вона.
   — Ну, як що?! Я ж «Казанова», чи не так?! — він зробив крок і знову був поряд з нею. Емма уперлася спиною об двері… тікати не було куди. — Коли востаннє Ви цілувались?
   — Як Ви смієте?! Тільки спробуйте і я… — її очі розширились, коли його губи узяли у полон її вуста.
   М’які, гарячі і такі наполегливі губи – змусили її заплющити очі і на мить забутись, де вона. Бажання спалахнули, як сірник, тіло Емми – зрадило їй. Вона загубила контроль над собою, було лише неймовірне бажання – привідрити вуста і дати йому змогу знайти її язик. Як тільки вона це зробила, він не гаяв ні секунди. Його язик знайшов її язичок і шквал шаленого цілунку – захопив обох. Нікого довкола не існувало… лише вони двоє. Він уміло оволодівав її ротиком, даючи їй відчути досі незвідані емоції. Як це було назвати, вона одразу і не знала. Бажання дике бажання. Проте, як тільки він обхопив її потилицю долонею і стиснув її волосся, вона зрозуміла яким словом обдарувати це дійство – голод. Голод за невідомим…. За незвіданим досі інстинктом, підкорюватись, віддаватись і давати… багато давати. Він притиснув її ще сильніше до своїх губ, наче збожеволів. Йому дійсно здавалось, що так і є. Ця блакитноока завела його до знемоги. Він відчув, як його плоть ожила і це треба було їй показати. Притиснувши її ще сильніше до дверей, він дав їй відчути, як сильно вона його збуджує. Її гострий язичок… її пружні сіднички… її апетитні форми – розбудили від сну усю чоловічу суть. Емма застогнала, відчувши, як він уперся об її стегно своїм членом. Її це ще більше завело і вона з жадібністю відповідала на поцілунок. Вона стогнала… безсоромно стогнала і зовсім не могла це контролювати. А цей солодкий звук її бажання, наче «Сирена», загіпнотизував його. Він не хотів її відпускати зі своїх обіймів. Її пружні півкулі уперлися об його груди і це було найдивовижніше, що він міг отримати на Різдво.
   У двері постукали. Дурман розвіявся… майже…
   Вони дивились одне на одно і одночасно промовили — «Так».
   За дверима почувся голос провідниці, яка принесла окропу і заодно прийшла пофліртувати з цим «Казановою».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно